«Кожен день – боротьба за виживання»

«Мамо, що це таке, мамо, що це, мамо…»

Наш будинок — на другій лінії від траси, що йде від Широкиного, від блокпосту. Була п’ята ранку, ми з донькою міцно спали… Досі пам’ятаю цей звук — дуже потужний і гучний вибух із таким металевим відлунням, як щось величезне та важке врізалося в землю. Щось подібне я чула, коли в січні 2015-го обстріляли Східний, але тоді це було не настільки близько від мого будинку. А от 24 лютого спросоння мені здалося, що вибух стався в нашому городі, будинок здригнувся, посипалось десь скло, нас із донькою наче якоюсь хвилею знесло з дивану на підлогу. Я швидко смикнула Настю у дверний отвір, там широкі стіни. Розуміла, що краще бути там, бо якщо впаде стеля, то нас не так травмує. Думки проносилися в голові як блискавки. Донька дуже злякалася. Вона не чула настільки гучних вибухів раніше, адже навчалася з 2014 року в Харкові. Її колотило, вона плакала та весь час повторювала: «Мамо, що це таке, мамо, що це, мамо…» Я намагалася її заспокоїти та привести до тями. Не знаю, звідки в голові це взялося, але почала доньку відволікати, ставила якісь безглузді питання по типу «назви мені десять предметів якогось-то кольору, назви десять предметів на якусь літеру» та інше. Потім виявилося, що так і потрібно діяти, коли в когось панічна атака.

Пролунало ще пару вибухів, таких само потужних, знову скло десь посипалося, через підлогу відчувалася вібрація від цих влучань. Потім настала тиша. Ми піднялися, ноги та руки тремтіли від страху, в голові туман і тільки одна думка: «Що робити?» Дуже обережно пішли подивитися, де посипалося скло та що взагалі відбувається на вулиці. Коли визирнули у вікно, жахнулися. Неподалік палала домівка, стовп вогню був дуже високим. На вулиці — паніка, з будинків навпроти виїжджають сусіди на автівках, а в провулок, де палає будинок, заїжджають карети швидкої допомоги та пожежні машини. І багато! Я на все це дивилася з вікна та не могла повірити в те, що бачу…

Із заціпеніння мене вивела донька, вона почала збирати всі документи, ліки та якісь речі. Тоді навіть пожартували, що раніше тривожну валізку не збирали, а тільки бахнуло пару разів, то за п’ять хвилин це зробили. Але й валізкою це не назвати, так, сумка-шопер із документами та окремо сумка з новим ноутбуком доньки. Все! Зібралися!

Але чомусь піти з дому в той день ми не наважилися. Домовилися, що наступного дня — зранку до кумів, у будинок біля парку «Веселка», зарядимо телефони, потім пошукаємо павербанки, можливо, пощастить у банкоматі зняти готівку, повечеряємо та вирішимо — підемо додому чи залишимося на ніч. Так і зробили. Коли вже стояли в коридорі, донька мені сказала: «Мам, у мене таке враження, що як ми зараз підемо з нашого дому, то більше ніколи сюди не повернемося…» Я ковтала сльози, казала, що це не так, але відчувала, що вона права.

Додому дуже хочу! Вірю, що колись це станеться обов’язково. Я навіть знаю, що зроблю в першу чергу. Встану на коліна перед своїм рідним домом та попрошу в нього пробачення за те, що кинула його напризволяще, за те, що не повернулася, як обіцяла, за те, що йому довелося пережити.

Кожен день з цих двох місяців був боротьбою за виживання

З кожним днем танула надія на спасіння. Приготування їжі вважалося подвигом, адже ми були в епіцентрі постійних обстрілів. Постійно прилітали гради, гатили з мінометів і ще з чогось. Вийти навіть за кут дому було вже небезпечно, що й казати про пересування по інших вулицях.

Холод — це перше, з чим ми зіткнулися, адже від постійних вибухів у двох кімнатах повилітало скло. Намагалися закрити вікна хоч чимось, щоб не так тягло. Переїхали в коридор, добре, що матраци з ліжка та диванів знімалися. Забили двері, щоб від ударних хвиль вони не відчинялися, на підлогу склали матраци й облаштували спальні місця. Спати лягали вдягненими, знімали тільки взуття та куртки. Було ду-у-уже холодно. Пара йшла із рота при диханні, в квартирі було десь три градуси. Вкривалися всім, що було, намагалися зігрітися та трохи поспати між обстрілами. Так ми прожили місяць, поки в нашу квартиру не влучило. Довелося з цими матрацами та всім іншим, що вціліло, переїхати в підвал.

Найстрашнішим мені здавалась невелика кількість запасів їжі, які поповнити не було звідки. На сніданок тоді їли по дві цукерки, й усе, на обід-вечерю дуже рідка каша «типу суп», без картоплі, моркви та цибулі, додавали банку консервів або одного перепела. Якісь жінка й чоловік проходили повз наш двір та запропонували перепелів, ніби вони їх вирощували, а тут світла немає, холодно, вони гинуть. Купили майже всіх, але гадаю, то були голуби… Отже, супу варили велику каструлю, щоб вистачало на два дні. З цього «перепела» я оббирала м’ясо, з усіх кісточок. Інколи донька підходила та питала, чи немає зайвого кусочка м’яска, а в мене рука не підіймалася, щоб їй дати, адже того м’яса була маленька купка, з долоньку, а нас шестеро разом із родиною куми.

Я багато плакала потайки, більш за все боялася, що моя дитина, хоч вже і доросла, буде голодувати. Свій сніданок, дві цукерки, віддавала їй та казала, що не хочу. Пізніше вона мене спитала: «Мам, а ти насправді не хочеш цукерки чи віддаєш їх мені, бо я твоя дитина?»

Ми не обговорювали, що будемо робити, коли зваримо останню пайку, але кожен з нас про це думав. Якось стався трохи спокійніший день, не так багато летіло на нас всіляких снарядів, і кум вирішив сходити до будинку своєї матері, подивитися – може, щось залишилось з їжі. Пішли втрьох – кум, мій хресник та моя донька. Коли вони повернулися, по щасливому обличчю доньки зрозуміла, що вдалось знайти якусь їжу. Донька забігла до підвалу, обійняла мене та каже: «Ми знайшли їжу! Ми не помремо з голоду!»

Окупанти весь час шукали наших військових

Відбувався якийсь хаос. Перші окупанти, які пройшли нашими вулицями, були дуже злі, погрожували автоматами та розстрілом, якщо не виконаємо їхні накази. Чоловіків оглядали, змушували роздягатись, показувати плечі та щиколотки. Завжди перелякані, в кожному бачили або «азовця», або військового ЗСУ, тож були готові пальнути щохвилини чи за необережного руху. Якщо хтось із них проходив повз наш двір — обов’язково перевірка документів, перепис усіх даних, купа питань.

Чеченці окупували будинки через дорогу. Їх там було дуже багато, сиділи біля кожного під’їзду, щось собі готували. Але пощастило — з ними не було конфліктів, нас вони не чіпали. Перша їжа була саме від них. Тоді ще не завозили гуманітарної допомоги від МНС рф. Деякі місцеві, хто більш продуманий або з числа «ждунів», домовилися з окупантами та відкрили продовольчі бази. Поділили між собою квартали й видавали людям набори їжі. Щоразу це були зовсім різні за складом набори. Незрозуміло, як розраховували кількість продуктів на кількість людей. Давали на весь будинок одразу, причому всі мешканці повинні були прийти та поставити підпис. Нас тоді була 51 людина, багато стареньких, як їм іти? А отримували черствий хліб, пшеничну крупу дуже брудну, макарони, олію, борошно, цукор, якісь консерви. Нам навіть дісталася банка згущеного молока. Одна, на 51 людину!

Вже всередині квітня організували гуманітарний штаб і повезли гуманітарну допомогу від російського МНС. Ці набори були з гігієнічними засобами, мали нормальний склад харчів, воду й надавались раз на місяць. Дані тих, хто отримував, заносили в електронну базу. При цьому штабі діяла польова кухня, роздавали гарячу кашу та чай. Облаштували й медичний кабінет, але ліків там майже не було.

Гидко було дивитися на їхні обличчя, які типу показували нам співчуття. А ті окупанти, що проходили патрулями повз наші будинки, розповідали, що України вже скоро не буде, що всіх вони «освободят», що нам дорога тільки в рф або в інші країни, бо в Україну нам шляху немає, там ми нікому не потрібні.

Ми живі

Багато людей покинуло Лівий берег 23 березня, коли був день тиші. Люди йшли пішки вже до посту днр біля Поживановської церкви, адже іншого шляху вже не було. З дітками, з валізами або просто з рюкзаками, несли білі прапори та казали нам, що треба виходити, треба тікати, бо буде далі ще страшніше. Можливо, ми з донькою теж тоді пішли б, але на той час з готівки залишилася тільки тисяча гривень, все інше було на карточці. Куди можна дійти з цим? У друзів була готівка, вони нас заспокоїли, що це не проблема, що разом всі вийдемо, адже ми тепер одна родина та найближчі люди.

Така нагода випала тільки 25 квітня. Ми дійшли до квартири моїх друзів на Східному. Вона вціліла, хоча в будинок були влучання. Переночували, відсвяткували Великдень, а наступного дня за нами приїхав автобус із військовими днр, який відвіз вже в селище Безіменне. Зареєструвались на евакуацію наступного ранку. В селі було мирне життя, світло, гаряча вода, Інтернет… За два місяці ми від цього відвикли. По-перше, подзвонили матері в Дружківку, адже останнього разу я з нею розмовляла 5 березня, коли чудом впіймала зв’язок. «Мамуся! Ми живі! Ти мене чуєш? Мамуся! Живі!», – я кричала в телефон, бо було погано чутно, плакала та чула як плаче мама…

Моральні тортури фільтрацією та допитами

Оскільки ми потрапили під евакуацію силами МНС, то з блокпостами було легше. Автобусами нас довезли до селища міського типу Старобешеве – це вже вважалась територія днр. Там був пункт для проходження фільтрації. Чекали весь день своєї черги, пройшли тільки о 21:00. Принизлива процедура, але потім було ще гірше. Тут зняли відбитки, зробили фото, як злочинців, перевірили телефони та дали нам заповнити анкети з дебільними питаннями.

Ночувати довелося там, а зранку автобус МНС повіз до кордону. На кордоні дуже багато людей, вже спекотно, всі на нервах. Розуміємо, що може бути різне, нас попередили про це. Чомусь на «допит» запросили мене та чоловіків з нашої групи. Молодий хлопець, працівник митниці, швидко запитав у чоловіків – де хто працював, скільки років, подивився паспорти та відпустив, а мене завів до свого кабінету. Не знаю скільки часу я там була та яку кількість питань він мені поставив. Насамкінець питання – чи повернетесь ви в Маріуполь або ж будете жити в рф? Моя відповідь вкрай його розлютила. А я пояснила, що повертатися мені нікуди, мій дім знищено, моє життя теж, мене позбавили улюбленої роботи, минулого та майбутнього, тож я тепер вільна жінка й буду жити в тій країні, в якій захочу. Він мене вислухав, сфоткав ще на прощання та відпустив.

Потім такий допит пройшла і моя донька, але вже на кордоні рф. Всі ці моральні тортури ми пройшли за день, ближче до вечора вийшли з пропускного пункту на територію рф, взяли таксі (в Старобешевому мені вдалося зняти всі свої гроші з картки та перевести їх в рублі) та приїхали на вокзал Ростова. Тут ми з друзями розділилися – ми поїхали до моєї племінниці в Липецьк, а вони через Санкт-Петербург до Фінляндії.

В Липецьку пробули десь три тижні, зібрали ще коштів, купили квитки та полетіли в Баку. У доньки та й у мене там були знайомі, які дізнавшись, що ми живі, покликали до себе. В Баку ми були два місяці, але кожного дня намагались потрапити до України, додому, бо це наша рідна земля.  

Невдовзі відбувся ще один переїзд – Баку-Стамбул-Кишинів-Паланка-Одеса. Звідти – до Києва. На кордоні, коли побачили прикордонників із українськими шевронами, почали плакати, ми не могли повірити, що вже вдома, на рідній землі. З нами плакали й прикордонники, адже ми розповіли їм свою історію.