«Все обійшлося, вірю – Бог все ж таки є»

Я народився та все своє життя провів у Маріуполі. До початку війни займався організацією культурних заходів, працював в міський культурній сфері та займався молодіжною політикою Маріуполя. Мені це дуже подобалося, адже в культурі я з 15 років, тому й роботу обрав в цьому напрямку. В місті проходило дуже багато культурних заходів як для мешканців різних вікових груп, так й для молоді.

Мав улюблене хобі – займався вокалом у народній групі «Максимум» МПК «Український дім» і там же займався танцями.

Дуже любив Маріуполь, він мене надихав та надавав сили. Площа Миру, парк імені Гурова та «Веселка» – мої улюблені місця.

«Вова! Війна!»

Коли все почалося, мені зателефонували десь о п’ятий ранку. Це була моя подруга. Вона мені сказала єдине: «Вова, війна!» Я одразу не зрозумів, перепитав що вона таке каже, адже для мене все відбувалося як уві сні. Вона мені сказала увімкнути телевізор та подивитися новини. Дивлюся, а там на всіх каналах кажуть одне і те саме…рф почала повномасштабне вторгнення в Україну…Це було досить неочікувано, це стало шоком, тому перші думки були стосовно того, що робити, куди бігти? Хоча багато хто, я так саме, був впевнений, що це десь побахкає та заспокоїться, ми вже таке проходили. Маріупольці вже звикли до того, що час від часу на околицях було щось чутно, але ніхто не припускався думки, що може бути ось так масштабно.

Після порції таких новин зранку, пам’ятаю, зателефонував керівниці та спитав чи працюємо ми сьогодні. Вона сказала що так, звісно працюємо. Я потихесеньку почав збиратися на роботу. Через деякий час мені подзвонили та сказали не їхати на роботу бо дуже сильно почали бомбити мікрорайон «Східний».   

«Намагалися допомогти всім, чим могли»

Після початку воєнних дій я ще декілька днів залишався в своєї двокімнатній квартирі, це район ринку Бахчіванджі. Ще було світло, зв’язок, інтернет та сильно не бахкало. Деякий час був газ та опалення. Це було кілька перших днів. Але починала потроху зростати напруга, адже новини поступали невтішні. Вже дуже сильно почали обстрілювати Сартану та інші прилеглі селища. З цих районів людей почали вивозити в більш безпечні місця.

Біля мого будинку був великий гуртожиток – це три корпуси Маріупольського державного університету. Ось туди почали заселяти людей з передмістя, адже на тих територіях було вже дуже гаряче, а будинки людей були вщент розбиті. Після цього вже стало гучно і в моєму районі.    

На той час, поки ще був зв’язок, разом з подругою волонтерили як представники міської молодіжної ради. Збирали з усього міста та розвозили гуманітарну допомогу. Намагалися допомогти всім, чим могли. Привозили дитячі теплі речі, продукти та інше, що віддавали мешканці міста, людям, яких евакуювали та розмістили в гуртожитку МДУ. 

Мого будинку не стало, він згорів дотла. Двох міських палаців, де я працював, теж. В одному з них, у «Чайці», було сховище, де шукало порятунку дуже багато людей. Після чергового обстрілу та прямого влучання, будівля палацу була розтрощена, а люди загинули.

«Коли вилізли, то побачили, що навколо все розбито…»

Незабаром почалися вибухи вже на наших вулицях. З вікна моєї спальні було видно приватний сектор та я бачив як туди падають снаряди. Було полум’я, купа диму, адже будинки займалися, а тушити пожежу вже було нікому та й нічім. Мій будинок стояв на пагорбі, тому я все це бачив, як на долоні. Це було дуже страшно.

На той час у мене перебували родичи з Сартани. Ми порадилися та прийняли рішення піти з квартири, адже бачили, що обстріли стають все ближче та ближче до нас.

2 березня зник зв’язок, ми перебралися до моєї матусі, яка мешкала в центрі міста, неподалік Драматичного театру. Біля її будинку був ізолятор тимчасового тримання (ІТТ, раніше мало назву камера попереднього ув'язнення). Ось туди прилетіла перша авіабомба десь 4-5 березня. Наш будинок душе сильно посікло осколками, а сусідній був повністю зруйнований. Потім почали прилітати бомби з іншого боку. Почали щільно обстрілювати «Градами». Та ще над нами постійно пролітали снаряди на комбінат «Азовсталь». Вони пролітали настільки низько, що їх було жахливо чути. А ще кружляли літаки…ми їх добре бачили. Коли пролітає літак, рахуєш до 10 та він скидає бомбу. Всі вже знали, що тільки почув звук літака, треба швидко ховатися.

Пам’ятаю один страшний момент, який був, коли ми вже переїхали до підвалу у гаражі, адже почалися такі щільні обстріли, що залишатися в будинку було небезпечно. Гараж був побудований зі шлакоблоку, приміщення 5 метрів на 4 метри, а було нас там 17 людей – сусіди та родичи.  Ось одного дня зранку, десь о четвертій годині, почався обстріл з «Градів», один із снарядів прилетів в парі метрів від нашого гаражу. Це був дуже гучний та сильний удар, від якого стіни гаража розвалилися та ледве не склалися стіни самого підвалу. Нас засипало уламками стін гаража. Ми з трудом вибралися з-під завалу. Коли вилізли, то побачили, що навколо все розбито…Літня кухня, що була на подвір’ї, понівечена, вся розтрощена. А ще у нас у дворі стояли дві автівки, які від вибухової хвилі вибухнули.

Побут під вогнем

Варіантів десь знайти інший притулок у нас не було, тому продовжили переховуватися в тому ж підвалі. Ще до цього випадку ми встигли хоч трошки облаштувати цей підвал та зробити зручні умови. Він був дуже холодний та сирий, тому стіни обладнали ковдрами.

Ще дуже пощастило, що у моєї мами була пічка «буржуйка», яка стояла в літній кухні. Ми спустили цю «буржуйку» у підвал, вивели трубу на вулицю та опалювали трохи приміщення. Їжу готували, як і всі маріупольці, на вогнищі у величезних каструлях. Збирали та топили сніг, збирали дощову воду. Потім по воду їздили до криничка неподалік «Азовсталі», багато людей до неї приходило. Навколо було багато трупів, крові, мабуть це ті, хто також йшов набрати води та потрапляв під обстріл. Але все одно люди приходили, адже вода була потрібна, а інших варіантів не було. Спочатку ми їздили машиною, а коли її побило та закінчилося пальне, ходили пішки.

Кожного дня підвал міг стати братською могилою

З міста я виїхав наприкінці березня. Кожного дня ми плекали надію, що все це скоро скінчиться, треба лише трохи почекати. Ось так невіра, що в наш час таке можливо, та повна інформаційна ізольованість тримала на місці, не давала нам прийняти рішення піти з міста. Ми навіть не знали, чи взагалі є можливість виїхати, куди їхати, яким маршрутом їхати, який шлях відкритий, що взагалі ціле.

Єдине джерело інформації на той момент – «сарафанне радіо». Спілкувалися з сусідами. У когось син прийшов пішки з іншого району, бачив розтрощені вулиці та казав, що Приморського району вже немає. У когось невістка з Кальміуського району та розповідала про те, що там відбувається. Ось тільки так ми хоч якось отримували новини.

Ще іноді могли спіймати зв’язок біля кринички у Міському саду, коли ходили набирати воду. Одного разу зміг додзвонитися до подруги в Київ. Було погано чути, але зрозуміти можна було. Вона сказала щоб потерпіли трошки, щоб трималися, що скоро все буде. Але коло все звужувалося та ворог підходів все ближче до «Азовсталі». Постріли ставали дедалі гучніше, все сильніше. Кожного разу в підвалі ставало все страшніше, адже кожного обстрілу він міг стати братською могилою для 17 людей. 

Після того як 16 березня на Драм скинули бомбу, ми ще десь тиждень чекали що ось-ось все скінчиться. Але після цього ставало тільки гірше. Почали обстрілювати всім, чім тільки можна було. Снаряди падали на сусідні вулиці та будинки. Розуміли, що треба рятуватися та тікати з міста. Мати не погодилася їхати, вона сказала що не хоче залишати свій дім, в ньому і помре. З нею залишився старший брат. А я, разом з родичами із Сартани, поїхав. На щастя їх машина вціліла. Ось на ній і поїхали. Коли їхали, обстріли не вщухали…їдемо, а позаду нас падають снаряди та вибухають, падають та вибухають…це було дуже страшно.

«Сумятін, ти тут? Як добре, що ти живий!»

Ми не знали куди їдемо, мчали просто прямо. Виїхали до Філармонії, потім до Приморського району, а потім вже поїхали в бік Бердянська. На той час вся територія вже була окупована, повсюди стояли ворожі блок-пості. На першому нас спитали чи все в нас добре, що було дуже дивно.

До Бердянську ми їхали через Мангуш. Там була дуже велика черга з автівок, в якої ми провели два дні. Запам’ятав один випадок…Поки ми потроху двигалися до Мангушського блок-посту, до нашої машини підійшов чоловік, мабуть місцевий. Постукав у вікно та питає чи є у нас в машині діти. З нами їхав мій племінник. Кажемо, що є. Він відкриває пакет, дістає батон, ламає його навпіл та дає нам цю половину. Той запах свіжоспеченого хліба ще довго був у машині, я його запам’ятав на все життя. Хліб був ще теплий, ми з таким апетитом його з’їли. На кожному пості ретельно перевіряли документи, навить прискіпливо, адже шукали військових серед цивільних.

Десь два тижні я був у Бердянську, а потім вже виїхав в Україну, в Дніпро. Було дуже важко виїхати з окупованої території в Україну. Напевно, Бог таки є на світі, мені дуже пощастило і в цьому. Поки був у Бердянську, закинув повідомлення в чат волонтерів «Бердянськ-Україна», що шукаю людину, яка допоможе виїхати, або має місце в машині. На мою вдачу в тому чаті була моя колега, викладачка з вокалу, з якою я працював в МПК «Чайка». Вона мені пише: «Сумятін, ти тут? Як добре, що ти живий! За нами приїде родич, тому можеш поїхати з нами».

Через пару днів поїхали. На одному з блок-постів були днрвці. Це був самий страшний пост. Перевірили все-все, машину, нас, речі, документи. На той самий момент, коли ми стояли напівроздягнені під дулом автоматів, телефон чоловіка моєї колеги спіймав зв’язок і йому почали приходити повідомлення…одно з них було від його матері, де вона написала: «Бережіться рашистів!»…В голові пронеслась думка, що ми вже звідти не виїдемо. Нас пропустили, але я дуже боявся, що поки ми їдемо, нас у спину розстріляють. Все обійшлося, я ж кажу, що Бог все ж таки є.

Після цього було ще настільки багато блок-постів, що збилися з рахунку. Дорога була повністю усипана мінами, ввімкнути світло було неможна, тому їхали повільно, дуже обережно та довго. Після останнього блок-посту рф знову їхали замінованим полем, як бачимо ще один блок-пост, але на ньому висить наш прапор. Спочатку подумали, що це якась провокація, обманка з боку ворога, типу щоб розкололися та розповіли щось важливе. Коли зупинилися, то почули рідну мову, хлопці привітали нас з поверненням додому, сказали, щоб ми берегли себе. Після цих слів я видохнув.