«Літак знов зайшов на коло біля Драмтеатру та зробив гучне влучання у дах»

22 лютого 2022 року на площі біля Драмтеатру зібрався мітинг на підтримку України. Ми були там, співали гімн. Коли рушили додому, я побачила афішу, хотіла купити квитки на 28-ме, але щось мене зупинило. У театрі завжди було багато людей, діти. Голуби на площі. Парк дуже гарно відремонтований, сучасний, європейський. Коли до нас гості приїжджали, ми їх туди водили. Бо парк був місцем для Маріуполя визначним.

Драмтеатр приймав всіх без обмежень

Люди почали з’являтися в театрі десь на початку березня, коли за Східний точилися сильні бої, були обстріли «Градами», прильоти. В нашому дворі паркувалися автівки, хто міг, з'їжджався до своїх рідних або знайомих із різних районів міста. Пізніше, коли почалися проблеми з водою, ходили до криниці, збирали дощову з водозливних труб, топили сніг, що випадав на лобове скло автівок, кип’ятили, зціджували, фільтрували. А частина людей ходила по воду до Драмтеатру, час від часу там стояли машини, роздавали. Поруч були польові кухні, на них готували їжу для тих, хто вже перебував у театрі або просто підходив. Військові привозили що могли. Ми приходили до Драму з чоловіком і собакою, питали, як справи, чи є новини. Бачили, що людей, дітей, собачок стає дедалі більше й автівок під театром теж.

Я не знаю, коли біля театру з’явився надпис «ДЕТИ», я в той день зробила фото, бо в ніч проти того дня розбомбили наш ЦУМ. Він весь був у диму. Я зробила фото, це була панорама проспекту Миру. Біля Драмтеатру збирався потік автомобілів, всі машини були з білими стрічками, попереду стояли машини ООН мабуть, поліцейські – у різні періоди були різні машини супроводу і збиралася колона тих, хто бажає виїхати. 15 березня у нас з двору вже багато автомобілів виїхало. Пішла інформація, що понад морем можна виїхати і в нас поїхало декілька машин з нашими сусідами.

День страшного авіабомбардування

16 березня був гарний сонячний день, хоч і морозний. Ми піднялися біля восьмої ранку і пішли до театру. Біля собору Покрови Божої Матері я спробувала спіймати мобільний зв'язок, бо там стояло осіб 20-30, намагалися зателефонувати, й у двох-трьох виходило, бачила, що розмовляють. А в мене нічого не вийшло. Потім прилетів літак, ми присіли, почекали, поки він відлетить, та побігли додому.

Я сказала чоловіку: «Ти заріс. Немає змоги митися, то дай хоч пострижу тебе, будемо підтримувати гігієну». Посадила його стригти, майже години півтори намагалася це зробити, бо разів п’ять стрибали до підвалу. Люди кричали: «Повітря, повітря!» — й усі знову ховалися. Раніше ми чули ці літаки десь далеко, а останні дні два-три стріляли та літали вже над нами. Тому ми намагалися реагувати миттєво.

Літаки спочатку були поодинокі, а потім з’явилися в дуже великій кількості. Особливо мені запам’яталася одна ніч, коли вони знищували «Азовсталь». Декілька літаків прилітали та системно, монотонно скидали бомби, влаштували таку «карусель». Прилетів — скинув бомбу, прилетів — скинув бомбу. Враження, що вони цілили в те саме місце. А потім скинули щось таке, що за звуком було набагато сильнішим, ніж перші десять разів…

Отже, був п’ятий чи шостий підхід постригтися, ми знову почули звук літака й одразу спустилися в підвал. Було чутно, як літак стрелив, такий, знаєте, реактивний звук, свист і влучення. Все це дуже швидко. Літак зайшов із моря, потім повернувся, минув «ДОСААФ», і з підвалу я за звуком зрозуміла, що він рухається над проспектом Миру. Потім знову постріл, звук ракети десь біля нас у бік театру. І ніби відлетів. Я побігла з підвалу в під'їзд подивитися, а всі кричали мені: «Повертайся, повертайся!» — бо насправді літак пішов на нове коло. Із під'їзду подивилась у вікно, яке виходило на Драмтеатр, побачила великий клуб диму. Було таке враження, що постріл пройшов уздовж даху, й дах над театром ніби піднявся. Стала в куточок під'їзду, бо вже не встигала знову в підвал. Літак зробив коло та повернувся, і… це вже було дуже гучне влучання.

Коли літак зрештою відлетів, я побігла на середину двору і побачила над дахом Драмтеатру виплески полум’я. Не знаю, чим росіяни стріляли, але було дуже багато вогню. Наступного дня, 17 березня, ми зібралися та побігли з міста, в чому були та з чим були. Подивитися на театр вже не було змоги, то було за два квартали і щось побачити було неможливо. Стріляли так, що всі сиділи по норах, по коморах. Ми тікали у бік моря, то вже бачили розтрощені машини та будинки. Ми виїхали з Маріуполя 17 березня, а 18 березня наш будинок згорів.