«Билися за кожне життя й не зважали на ризики»

Я відчував, що насувається повномасштабна війна. Бомбосховище у нас було дуже далеко від лікарні, тому ми вже в грудні 2021 року перевірили та вичистили підвали, впорядкували там все, розмістили старі меблі. Мали запаси внутрішньовенних та фізичних розчинів, протибольових засобів, перев’язувальних матеріалів, крові, продуктів на два місяці. Також зробили великий запас води, наповнили всі тазики, ванни, заправили пожежний гідрант. Але цього, на жаль, не вистачило… В якийсь момент воду певною мірою замінив фізрозчин, адже пацієнтам із великими втратами крові потрібно було пити, пити й пити.

Операції під бомбами

Коли місто оточили, ми були єдиним медичним багатопрофільним закладом, який працював на Лівому березі. 26 лютого я ще з’їздив додому. А з 27 лютого до 21 березня залишався безвиїзно в лікарні, весь час. Ми зібрали працівників і спитали, хто залишається, а хто хоче піти. Більшість залишилися до кінця, виконували свої обов’язки. Золоті наші люди — приймальне відділення, санітарки, хірурги, анестезіологи, травматологи.

Йшли обстріли, насипали зі всього, що мали, стіни гули. Із четвертого поверху реанімації я бачив, як складаються будинки на вулиці Пашковського і ближче до Східного мікрорайону. Приватний сектор був увесь у полум’ї, навпроти нашої лікарні горіла поліклініка. По нас також прилітало: в приймальне відділення й у саму лікарню. При цьому постійно надходили пацієнти: з мінно-вибуховими пораненнями, травмами від уламків будівель, вікон, дверей. Дуже багато було ампутацій.

Робили операції до другої-третьої ночі, попри ті обстріли. Зранку вмикали генератор на годину-півтори, щоби швидко приготувати кашу з різними консервами, нагодувати наших пацієнтів. Рідку їжу готували два рази на день стабільно. Заряджали апарати ШВЛ, котрі без електрики могли тримати три-п’ять-шість годин. Потім заряджали додаткові акумулятори, й так по колу, щоби дати шанси тим, хто ще міг вижити. Ви не повірите, але у нас до 10 березня навіть рентген працював!

До останньої краплі крові

95% пацієнтів були з Лівого берега, по «сарафанному радіо» між містянами передавалися звістка, що лікарня працює. Машин швидкої допомоги не було. Поліція привозила поранених з мікрорайону Східний, Центрального району, приватного сектору, цивільних та військових.Деякі пацієнти самі приходили, доповзали до лікарні, а ми, ризикуючи, під обстрілами, вибігали та затягували їх всередину. Привозили вагітних. Якщо терміни були ранні — лишали у себе, а на пізніх — відправляли у пологовий будинок № 2 на вулиці Пашковського, десь метрів 300-400 від нас. Пологовий працював, знаю, що там народжували під вибухами у підвалах.

У нас вистачало своїх важких випадків. Привезли дівчинку, вісім чи дев’ять років, на неї упала плита під час руйнування будинку. Шансів у неї, чесно скажу, було небагато, але вона вижила, завдяки злагодженій роботі лікарів! Пізніше дівчину показували по донецькому телебаченню: окупанти казали, що це вони врятували її. А ми… просто були щасливі, що юне життя не скінчилося раптово, як багато інших.

Ще з разючого: під час нестачі запасів, напряму переливали кров. Одного разу від інтерна, в якого була рідкісна група, і потім загалом ще десь півтора десятка разів. Так, це великий ризик, але будь-яка можливість зберегти життя, завжди переважає всі ризики.

Ця війна – або вони, або ми. І на прикладі Маріуполя, Мар’янки, Бучі ми повинні розуміти, що вороття немає. Або ми переможемо, або України не стане. Карати їх не має сенсу. Це ворог, ворога треба вбивати. Немає іншого вибору. Маємо все зробити, щоб відстояти країну.

Втрати серед лікарів

Хочеться згадати багатьох людей, хто дивував мужністю, стійкістю, щирістю, добротою, в ті важкі часи. Відповідальність була колосальна, мали місце зриви, конфлікти, але лікарня працювала, і все — завдяки команді. Під обстрілами тягати мішки з продуктами — це, звичайно, страшно. Але ми розуміли — як без нормального харчування сподіватися на відновлення здоров’ялюдей? Допомагали волонтери, поліцейські, військові, звичайні громадяни. Привозили воду, продукти, паливо, медикаменти. Навіть побутову техніку приносили.

Ми теж намагалися бути осередком допомоги для тих, хто її потребував: ніколи не відмовляли пацієнтам, видавали інсулін, дитяче харчування.

Трималися разом, підтримували одне одного, були, як одна родина. В моєму випадку — буквально, бо мій син працював поруч у команді медиків. Але як би ми не намагалися захистити колектив, втрат уникнути не вдалося. Відважний лікар Анатолій Казанцев, носив воду з одного приміщення в інше — загинув 21 березня. Завідувач терапії Андрій Гнатюк поїхав по воду до приватного сектора — був розстріляний дорогою, й знайшли його тільки за місяць, коли бої в тому районі закінчилися. Загалом троє лікарів загинули під час виконання своїх функціональних обов’язків, ще багато хто — поза робочим місцем.

Хочу, щоб усі знали: завдяки таким людям наша лікарня і вистояла. Вони загинули, коли надавали допомогу. Й ми завжди повинні їх пам’ятати. Робити так, щоб не було соромно перед тими, хто пожертвував своїм життям.

Справа життя

Мені шкода кожного маріупольця, загинуло дуже багато людей. У перші дні тіла загиблихпривозили до нас. Після COVID-19 залишилося багато пакетів. Тож ми, якщо була змога, збирали дані про кожного, робили опис, вказували дату, наклеювали на пакет файл водостійким скотчем і всередину клали ще один файл з усіма даними. Деяких привозили без даних, тоді просто писали «Невідомий».

Куди вони потім поділись — не знаю. Знаю лише, що «орки» вивезли десь і кинули в братську могилу. Також вилучили в нас з приймального відділення усі журнали, в яких ми реєстрували тіла.

Коли бої почали підходити до нас, я попередив персонал: «Як «орки» будуть близько, буду залишати лікарню». Знав, що за проукраїнську позицію в кращому випадку пристрелять. 25 березня зупинився генератор, запаси води були на нулі, й лікарня майже припинила функціонування. Третього квітня окупанти забрали з неї пацієнтів, що залишилися...

Зараз ми підтримуємо зв'язок із колегами, що виїхали на підконтрольну Україні територію. Є бажання працювати, займатися реабілітацією військових, ментальним здоров’ям дітей, маріупольців, які постраждали від війни. Віримо, що умови складуться, знайдеться приміщення, й одного дня ми повернемося до справи свого життя.