«Пообіцяй, що я буду жити»

Антон Пісарьков: «О шостій ранку я почув грім, від цього прокинувся. Було ще темно, але починало світати. Перша думка була, що то гроза, а потім зрозумів, що війна, коли почав дивитися новини. Звісно, злякався спочатку. Мама в той день пішла на роботу, а я залишився вдома з татком».

Вийшли з квартири та більше не повернулись

Олена Пісарькова: «Ми жили навпроти «ПортCity», це така дуже небезпечна ділянка міста. 24 лютого був день зарплати, яку потрібно було нарахувати співробітникам. Десь до обіду рахували, під звуки вибухів. По клавішах калькулятора не завжди потрапляла з першого разу. Десь після другої години приїхала додому, почали обговорювати з чоловіком ситуацію. Що попереду — незрозуміло, що на нас чекає — теж. Антон був спокійний, не давав взнаки, що наляканий. Зважено себе поводив і розмовляв із нами. Це допомагало мені зайвого разу не хвилюватися та взагалі не впадати у відчай.

Моя подруга ще 25 лютого сказала нам приїхати до неї в центр, на вулицю Куїнджі, колишню Артема, бо невідомо, що може трапитися. Ми пішли з дому до неї та повернутися до своєї квартири більше не змогли. Потім перейшли у вільну квартиру в домі моєї колеги, ближче до Міського парку, навпроти Філармонії. До нас приєдналися мого сина Антона хрещений батько та його дружина. Вони мешкали на Карпинського, й там вже робилося щось страшне — поруч була школа № 42, в яку влучила бомба. В тій квартирі ми лишалися до моменту, поки були цілі вікна. Коли їх повиносило ударною хвилею, спустилися в підвал.

1 чи 2 березня чоловік встиг сходити на оптовий ринок, купити десь 20 кілограмів картоплі. Це нас врятувало. Був спільний вогонь у дворі будинку, туди виходили всі мешканці. Вони нас дуже добре прийняли. Наші чоловіки завжди допомагали та брали участь у житті цього двору, адже було багато літніх людей. Зрозуміло, що ті не могли ні дрова нарубати, ні багаття розпалити».

В інформаційному вакуумі

Олена Пісарькова: «Дуже важко було без зв’язку, мої батьки лишалися в Бердянську, й не знати, що з ними, — це було для мене найстрашніше. У нас був із собою планшет, в якому стояла SIM-картка «Vodafone». Так от, 5 березня моя подруга змогла додзвонитися на цей планшет! Ми навіть забули про нього. Вона повідомила, що 5-го буде евакуація, що ця інформація пройшла по всіх ЗМІ. Сказала, що ми недалеко від Драмтеатру, що мусимо йти туди, адже саме там оголосили збір. Боже, там було стільки людей, страшне! Але нам сказали, що евакуації не буде.

5 березня я ще дивом змогла додзвонитися мамі. У когось попросила підзарядити планшет хоч на два відсотки. А тут сусідка, тьотя Ася, каже, що в неї на п’ятому поверсі інколи можна зловити зв’язок, якщо висунутися з вікна! Коли розмовляла з мамою, навкруги все вже палало, літаки кидали бомби, де їм заманеться. За Філармонією був приватний сектор, там горіло все, будинки руйнувалися просто перед очима».

Антон Пісарьков:«На відродження Маріуполя піде десь років десять, після його повернення. Щоб
можна було вже людям жити. Хотілося б, щоб були гарні багатоповерхівки, як от у Києві. Щоб багато закупили автобусів і тролейбусів, зробили сучасні зупинки та комфортний транспорт для всіх мешканців»

Наші люди –найкращі

Пам’ятаю, якось Антон каже мені: «Мамо, так мені хочеться макаронів!» І одна жіночка, сусідка з іншого під’їзду, тьотя Ася, відповідає: «Дитинко, де ж взяти ці макарони?» А потім ввечері приходить до нас та дає пів пачки. Досі, коли згадую цей момент, плачу. Наші люди душевні, вони найкращі».

Антон Пісарьков: «У сусідньому під’їзді мешкали дві жіночки. Їм десь років 70-80. Вони самотні, їм важко було собі готувати їжу. На 8 березня я вирішив їх якось привітати. Ми зварили суп із чого було, а потім по різних баночках розклали, та я відніс. Треба було перебігти з одного під’їзду в інший. Навіть послизнувся одного разу, ледь не впав. Обстріли були сильні… До них я приходив потім пару разів. Вони так раділи!»

Олена Пісарькова: «Після того як син до них збігав, одна з жінок десь знайшла в себе пачку аскорбінок. Передала Антоші. Так він по одній аскорбінці на день їв. Цукерок же ж не було. А їй просто отак хотілося йому віддячити. Розумієте, люди останнє віддавали…»

Нема чого плакати, треба вірити

Антон Пісарьков: «Я вважаю, що чоловік не може плакати, ну, може, тільки одну сльозинку. А тоді чого плакати? Нема чого плакати, треба вірити, що ми цих росіян переможемо, й вони будуть плакати!»

Олена Пісарькова: «Траплялося таке, що жінки лили сльози, бо бувало лячно й ми не знали, чи взагалі виживемо. Антон завжди заспокоював: «Нічого страшного! Ось прийде весна — все буде добре!» Потім люди казали, що якось соромно плакати, коли поруч дитина. А він мені зізнавався, що хоче плакати, але немає сліз, і додавав: «Пообіцяй, що я буду жити».

«Ми повинні вижити!»

Олена Пісарькова: «16 березня вирішили йти в бік Мелекіного. Їжі обмаль було, води десь пару літрів, навколо вже всі будинки розбиті, тільки наш більш-менш цілий. Що нас чекало? Лише смерть. Але вийти з будинку ми змогли тільки 20-го. Весь цей час були такі щільні та жорстокі обстріли, що неможливо навіть визирнути надвір. Сиділи в тому підвалі, в темряві, очі потім майже нічого не бачили.

До Мелекіного йшли пішки. Розуміли, що узбережжя заміноване, навколо бої, літаки скидають бомби. Багато разів лежали на землі, перечікували бомбардування, потім підіймалися й рухалися далі. Антон весь час казав: «Швидше, вставайте, нам треба йти! Мусимо встигнути до комендантської години. Ми повинні вижити!» Тротуар страшнючий: скло, трупи, міни. Пересувалися по дорозі, й це теж було небезпечно, бо швидко мчали воєнні автівки. Я собою прикривала дитину, адже хто знає, що в них там у голові. Ночували вже у Мелекіному в знайомих. Змогли помитися. Потім увімкнули телевізор, то було російське телебачення, і перші кадри, що я побачила, — наш рідний будинок у вогні. Зрозуміли, що це все, назад вороття немає.

На ранок хазяйка будинку, де ми ночували, звеліла мені сховати Антона, адже напередодні проходили військові днр чи рф, шукали дітей, буквально зазирали в кожну шпарину. Я була в шоці. Не знаю, мабуть, бог допоміг, але ми дуже швидко відшукали таксі до Бердянська. 21 березня ввечері вже були в моїх батьків. Із Бердянська в червні, з волонтерами, виїхали до Запоріжжя».