«Нас врятувала молитва день і ніч»

Я народилась на Вінниччині, село Михайлівка. На початку 1975 року переїхала до Маріуполя. Одразу влаштувалась працювати в заводську їдальню на «Азовсталі» і пропрацювала там, так би мовити, все життя. 45 років я проробила на одному місці. За цей час багато чого змінювалось на комбінаті та у місті. Маріуполь ставав сучасним. Це було дуже гарне місто, воно нам надзвичайно подобалось. Особливо любили гуляти біля Драмтеатру. Гарний театр у нас був, ми частенько там бували, затишний хоч і невеликий. Ми туди з чоловіком ходили, дуже подобались наші маріупольські артисти, добре грали.

«Поїхали в чому були, з документами та кицькою»

Ми, звичайно, не вірили, що буде таке повномасштабне вторгнення. До початку бойових дій ми жили на Лівому березі. Там постійно щось гупало, десь періодично стріляли, можна сказати, що до цього ми навіть десь і звикли. Особливо на це все не звертали уваги. А от 24 лютого прокинулись від вибухів, і скажу вам, вибухи вже були не такі далекі.

Ми жили ближче до Новоазовська, з цього району все і почалося. До 6 березня ще були в своєму будинку, але потім відключилися світло, газ і вода. Разом із сусідами вирішили виїжджати в бік Запоріжжя, мав бути «зелений коридор». Їхали я з чоловіком, дочка наша та сусіди, подружжя, на їхній машині. В чому були, з документами та кицькою. Але нас не пропустили – територія за Мангушем була захоплена, виїзду не було. Тоді ми розвернулися й повернулися в Маріуполь, у центр міста, до Драмтеатру.

Чотири години у черзі за їжею

У Драмтеатрі була сила-силенна людей – діти, жінки, чоловіки, пенсіонери. Сиділи скрізь, і в коридорах, і на підлозі в холі. Дехто виламував у залі театральні сидіння, щоб облаштуватися. Підвал і бомбосховище були забиті, переважно жінками з дітьми. Знайти собі місце ми змогли тільки на другому поверсі. Велика дяка волонтерам, які давали теплу воду та потрошки готували їсти. За окропом потрібно було простояти години дві, а щоб взяти якусь їжу – години чотири на ногах у черзі. Це для розуміння того, скільки там було мешканців.

Ми як 6 березня приїхали в центр міста до Драмтеатру з Лівого берега, то нам здавалося, що навколо війни немає. Тихо було більш-менш. Але на наступний день і тут почалося… Гатили сильно. Літаки скидали бомби. Чуєш, як вони летять, – аж кров у жилах холоне від страху. Тож ми брали їжу в пластиковому посуді й одразу поверталися на своє місце, на другий поверх. Дуже боялися виходити на вулицю, тільки чули, як люди вибігали, десь ловили зв'язок, а потім поверталися з новинами. Переказували, що ось там горить, а ось там – розбомбили.

Поліція наша приїжджала, воду привозила, ковдри, матраци. Так хоч можна було накритися, бо ми ж не роздягалися, не роззувалися, холод був страшний. Були дні, коли до -10°С доходило… Я сиділа й думала, чи дочекаюся того дня, коли зможу викупатися, роздягнутися й лягти в ліжко.

Там навіть народжували в Драмтеатрі! Але 15 березня 2022 року, за день до бомбардування, деякі породіллі з немовлятами повиїжджали. Це їх врятувало. Як то кажуть, господь бог допоміг.

Суцільне пекло, в якому вижили

Ми взяли собі окріп і були з чоловіком в холі театру. А далі… я не пам’ятаю. Як стався вибух, у мене ніби стерлося з пам’яті. Можливо, через те, що дістала черепно-мозкову травму. Отямилася вже від того, що дочка разом із людьми мене діставала з-під завалів, дошок і балок. Стіни були дуже грубі, якби вони завалилися на нас… навіть не знаю. Та стіни вистояли. Чоловіку придавило ноги, але травмувало не сильно. Мені дісталося більше: розбита голова, добре дало по коліну. Втім, через шок я тільки за півтора дня зрозуміла, що не можу стати на ногу. А одразу була як чумна. Дочка завела мене в підвал, туди, де люди ховалися, і там вже майже нікого не було. Обробили мені рану, та й пішли до Філармонії.

Я йшла як зомбі. По дорозі до Філармонії під ногами розбите скло. Навкруги жах. Ой, боже! Дочка розповідала, що навкруги було суцільне пекло. Коли вже прийшли туди, мені зробили перев’язку, лікарів там не було, була медсестра. У Філармонії також були люди, багато людей. Напевно деяка частина звідти перейшла. Збігались хто куди міг. Тікали всі. В Драмтеатрі вже пожежа почалась. Ми спустились у підвал Філармонії, а чоловік мій, Василь, залишився на першому поверсі. Ввечері мене ще раз перев’язали. Там ще хлопець волонтер був, ковдру мені приніс, накрив мене.

Бомбардування не затихало ні на секунду. Десь 10 хвилин перерва і потім знову ті бомби летять, летять, летять. Так вийшло, що на другий день, рано вранці, до мене швидко підбігає хлопець, він знав, де я знаходжусь, він перев’язував мене. Підбіг та каже: «Давайте, давайте, там швидка під’їхала. Заберемо вас до Мангушу». Це була швидка з Мангуша. Ми все робили дуже швиденько, бо бомбили, бомбили без кінця. Швидка допомога була забита людьми. Там не було, куди ногою стати. Всі люди в швидкій були поранені. Волонтер нас з донькою забрав, а мій чоловік там залишився. Ми не змогли затриматись ні на секунду, бо бомбили і ми не знали чи ми виїдемо з Маріуполя та чи доїдемо живими до Мангушу. Дуже вдячна цьому волонтеру, він врятував мені життя.

Дуже хочеться перемоги України, вигнати цю сволоту з наших земель. Вся країна страждає. Скільки горя! Дуже шкода людей, які загинули під бомбардуваннями та завалами. Тут як завиє тривога, то кров в жилах стигне, одразу повертаєшся спогадами у той жах, через який ми пройшли.

Побажали щасливої дороги

Мій чоловік не знав, що ми виїхали. Нас дуже швидко тоді виводили, при тому, що виводили іншим входом – не центральним. По приїзду в Мангуш дочка пропонувала гроші, щоб тільки з'їздити забрати батька. Водії відмовлялися, казали що вже солярки немає плюс постійні обстріли, а нам дуже пощастило, що сюди взагалі доїхали. Коли вже були у людей в селищі Ялта, ми собі місця не знаходили, дочка і пробувала дзвонити, і перевізників шукала, хто б допоміг, щоб його вивезти. Але там таке пекло було, росіяни вже займали центр міста, вже туди ніхто не їхав, нікого вже не забирав за будь-які гроші.

Нам дуже пощастило – там був хлопець волонтер, він гуманітарну допомогу привозив з Вінниці до Ялти. І він збирався їхати з Ялти до Вінниці. Батьки Юліїної колеги дізнались, що він їде до Вінниці та сказали нам. 22 березня він погодився нас забрати. Це був вантажний бус, нас їхало 16 людей, всі на підлозі сиділи, точніше хто як міг, аби тільки їхати. Два дні їхали. Самий тяжкий блокпост був, коли виїжджали з Мангуша, ми думали нас не випустять, росіяни хотіли забрати у нього цей бус. В бусі на підлозі їхали жінки та діти, а також двоє чоловіків – одному 70 років, а другий хоч і років 40, але він був інвалідом. Перевіряли документи російські військові та питали: «Ви самі? Чи вас насильно в Україну вивозять?». Можливо, наш водій навіть заплатив їм, бо тримали нас довго, але потім нас відпустили. Далі блокпости проходили спокійніше, просто дивились, що їдуть люди похилого віку та діти і відпускали. Навіть на одному блокпості нам побажали: «Щасливої дороги». Коли під’їжджали вже до Василівки, почався обстріл, але так пролетіло біля нас, не знаю, куди воно летіло. Це дуже страшно. То, почали швиденько пропускати до Запоріжжя. Вже в Запоріжжі ми відчули свободу, запропонували нам переночувати. Ми були такі щасливі, що вибрались з того пекла.

З’єднання родини

Це було напередодні Великодня. Ми весь час хвилювались за чоловіка. І ось він виходить на зв'язок. Самі росіяни його вивезли в Мангуш, нагодували його та дали пайок в дорогу. Змилувались над старим дідом. Весь цей час чоловік жив в Філармонії в Маріуполі під обстрілами та під бомбами. Потім донька знайшла перевізників, які могли чоловікавивезти. Також було багато аферистів, котрі пропонували послуги з перевезень в Україну по повній передоплаті. Але дочка у мене молодець – не згодилась на ці пропозиції.

Дякувати Богу, ми потрапили на хороших перевізників. З Мангуша чоловіка вивезли до Бердянська. А там у мене була знайома, ми з нею колись у лікарні разом лежали. Я їй подзвонила та вона погодилась прийняти мого чоловіка. Він був у неї тиждень, після чого вже перевезли його до Запоріжжя. Як то кажуть, випадковості – не випадкові.

Їхав він 3 доби. Не пускали одразу. Цей період, поки він не виходив на зв'язок, це були жахи. Ми переживали, плакали день і ніч. Пам'ятаю як сідали їсти, дочка ставить тарілки, плачемо, що ми тут сидимо їмо, а не знаємо, як він там і що він там.

Все це безумовно відклало відбиток на здоров’ї, плюс приїхали ми голі-босі,  там у нас в Маріуполі було все, а тут нічого немає. Дякувати Богу, люди допомогли, родичі, скинулись грошима хоч щось купити одягнутися.