«Янголи-охоронці завжди з нами»

Моє коріння з Полісся — співочого краю Волині, з дитинства я розмовляла українською. Десь у 60-х роках батьки чоловіка були командировані на будівництво «Азовсталі» і закохались у Маріуполь, і потім дужежалкували, що поїхали —  розповідали нам з чоловіком, яке це гарне місто з ласкавим морем. І ми вирішили поїхати до Маріуполя. Одразу знайшли і роботу, і житло в гуртожитку! Працювала я комірником на комбінаті імені Ілліча, а чоловік там же столяром. Я навіть гадки не мала, що через 27 років я отримаю звання «Маріупольчанка року», до цього —  очолю Комітет самоорганізації населення «Нікопольський», а потім і муніципальний гуртожиток, в якому доведеться прихистити людей від небезпеки у найстрашніші часи.

Невже це війна?

Був лютий 2022. По телевізору казали, що буде війна, але будинок завжди був моєю фортецею, тому і думки не було, що потрібно кудисьїхати та тікати і донька з родиною вважали так саме. Пам’ятаю 24 лютого 2022-го: о 4 ранку мене розбудив молодший онук, сказав, що почалася війна і в той момент промайнула думка – «Невже?». Невже буде війна? Але наступив ранок, і я, як завжди, поїхала на роботу, деякі мої працівники вже не змогли дістатися, бо мешкали в селі і транспорту звідти вже не було. В той день на роботу приїхала я, ще одна чергова та сантехник. Розуміли, що гуртожиток залишити ось так ми не можемо та продовжували працювати.

Муніципальний гуртожиток, якій я очолювала з 2012-го року, знаходився на вулиці Казанцева, 20, в самісінькому центрі міста, неподалік  від Драмтеатру. Ми всівважали, що саме центр міста найбезпечніший, багато людей переїжджали і знаходили у нас прихисток. Більшість мешканців гуртожитку до 24 лютого були переселенцями з Донецької області, для них я не була керівником гуртожитку, була як мама, навіть так і називали мене — «мама Галя».

25-го лютого мені зателефонували з Маріупольської міської ради та запитали, скільки я можу прийняти людей. Я відповіла, що десь 100 точно зможу розмістити. Ми почали готувати місця, наступного дня приїхали люди з Сартани та бачу, що вони не заходять, біжать! Несуть маленьких діточок, загорнутих в ковдрочки, без речей, хто в чому. Я підготувала перелік, кого куди заселяти та чую: «Які номери?! Підвал нам показуйте!» Сартану настільки вже обстрілювали, що люди бачили це власні очі та розуміли — потрібно знаходити більш захищені місця, ніж кімнати на верхніх поверхах. Я намагалася їх заспокоїти, всіх переписала.

Маріупольці почали нести для сартанців теплі речі, одяг, адже люди приїхали в чому були. Привозили консерви, тушонку, закупорки, гігієнічні засоби. Тоді я завела книгу та почала записувати всіх, хто приходив та допомагав. Я мріяла, що ось-ось закінчиться війна та уявляла, як будемо нагороджувати всіх цих волонтерів. Потім ще з Лівоберіжжя до нас дісталися мешканці та працівники комунального підприємства, кілька родин поліцейських додалося. Ось по списку на той момент у мене було 172 людини, серед них — 50 дітей до 18 років та дві вагітних жінки, одна матуся з немовлям.

Війна зі смаком окропу

Я залишалася на роботі 24/7, так саме й чергова та сантехник. Пізніше приїхала донька з родиною, тому що не було де сховатися, й донька чергової та дружина сантехника. Кожного дня до нас приходили зі штабу, який очолював перший заступник міського голови Михайло Когут, запитували, скільки залишилося людей та привозили їжу. Навіть холодильник привезли, магазинний, великий, там були пельмені, вареники, млинці. Все це ми готували, доки 2 березня не стало світла. «Водоканал» привіз до нас величезну ємність та заповнював її. Я тоді вже думала, які героїчні люди. Їх машини постійно обстрілювали, як тільки вони приїжджали та насос починав качати воду. Ми їм кричали, щоб бігли до нас та ховалися.

Навпроти були 5-поверхові будинки, і 5 березня було пряме попадання в один з них. Не знаю що то було, може авіабомба, але вона пройшла будинок наскрізь. Від цього удару в нашому гуртожитку повибивало всі шибки. Ще біля нас був Головпоштамт. Його місили день і ніч, постійно. Ударні хвилі були дуже сильні, наша будівля від цього теж страждала. І якщо спочатку я зберігала матеріальні цінності, новенькі простирадла та все таке подібне, потім вже було не до збереження. Ми цими простирадлами затягували вікна, бо був мороз, вночі — мінус 10°С. Раніше я бачила, як лопаються батареї, але те, що почало відбуватися в нашому гуртожитку не передати словами. Вікон немає, холод, батареї почало розривати на всіх дев’яти поверхах, з них потекла вода…

8 березня в останній раз нам привезли продукти та п’ять мішків хліба й сказали, що більше не буде. 9 березня я зрозуміла що це вже все, крах. Те, що розбивається, руйнується, не зупинити, нас ніхто не врятує. Почався зворотний відлік. Досі згадую двох чоловіків, які мешкали неподалік. Коли зникло світло, то газ ще був в будинках, але ж наш гуртожиток на електриці, тому, навіть, попити чаю було складним завданням, бо ми ще не налагодили приготування їжі на вогнищі. Так ось ці чоловіки приносили нам окріп аж з 9-го поверху! Ми могли хоч по півскляночки випити гарячої водички. З того часу для мене війна — це смак окропу.

Коли наприкінці дня всі мешканці розходилися відпочивати, ми робили засідання нашого штабу гуртожитку та планували, що будемо готувати завтра. У нас була соняшникова олія, робили з бинта джгут, наливали олію в тарілку, пропитували джгут, підпалювали як свічку та починали готуватися до наступного дня. Чистили картоплю, нарізали капусту та моркву. Потім рано прокидалися, робили чай та роздавали з печивом та цукерками — це був сніданок. На обід готували обов’язково першу страву.

В епіцентрі вогню

З 9 березня ми зрозуміли, що треба виїжджати, тому що нещадно руйнується місто. Якось сказали, що біля Драму збираються люди, щоб організувати колону з автівок та їхати, коли буде оголошено про зелений коридор. Деякі наші люди йшли до Драму, але, нажаль, поверталися. А 14-го березня виїхали дві сестри, вже пенсіонного віку. за ними приїхав син та сказав дуже швидко збиратися. Збиратися тоді в Маріуполі означало за секунди схопити сумку з необхідним та документами. Цей хлопець мені сказав, що люди виїжджають самотужки. Ось ці перші дві жіночки поїхали і не повернулися. Зі всіх 172 людей, що були, тільки 14-го березня вони перші змогли виїхати.

Ми добре чули та бачили, коли прильоти, коли відльоти. Якось під’їжджає БТР з нашими військовими, я підходжу до них та кажу: «Хлопці, не стріляйте тут, бо ви зараз стрельнете, а вони у відповідь, а у мене 50 діточок у будівлі». Тоді один з них підійшов до мене й каже: «Вони стріляють не у відповідь, це не залежить від того, звідки ми стріляємо. Вони обирають якийсь квадрат міста та просто його розстрілюють». Після цього ми почали розуміти, що це страхіття наближається до нас, що вже ми в цьому квадраті. Вже небезпечно було готувати біля вогнища, бо постійно щось літало.

Всі їхні злочини завжди були перед світанком, вони й напали на нас саме в цей ранній час, як злодії, поки ми спали. Є такий вислів, і я його підтримую: якщо хтось зробить поганий вчинок, не буду багато благати в якості відплати, нехай він на собі відчує те, що відчули ми. Більшого мені не треба.

15-го березня нас так щільно бомбили, що рішення їхати було прийнято остаточно. Я можливо, залишилася б ще, але діти наполягали, що треба їхати, бо молодшому онуку п’ять років, у доньки —  цукровий діабет і потрібні ліки. Погодилася, їдемо. Поснідали, як зазвичай, печивом та цукерками, а ось на обід борщ довго готували через постійні обстріли. Літаки кружляли над нами дуже низько, мені здавалося, що я бачу їх так близько, навіть крило. Вони просто літали, нічого не скидали. Десь о п’ятій вечора, я мала видавати вечерю в центральному холі, люди стояли в черзі. Донька приготувала, як завжди, списочок по кімнатах з кількістю людей, щоб відмічати — кому їжа видана, чи всі поїли. В цей момент ми з дітьми на другому поверсі обговорювали, як будемо виїжджати. Не чули нічого небезпечного, жодного звуку…

«Зая, і це все?»

Бомба впала там, де був центральний вхід. Перший і другий поверх просто змололо в борошно, замість них утворилася вирва. Всі продукті, всі запаси перетворилися на пил. Навіть диван, якій там стояв. Там завжди було моє робоче місце, я сиділа на цьому дивані, робила записи у щоденнику, підраховувала залишки їжі, розмовляла з людьми. Але в ту мить пішла на другий поверх, а на моєму місці сиділа дочка нашої чергової. Вона захотіла бутерброд та попросила свою маму його зробити. Жінка пішла в інше приміщення, яке у нас було замість холодильника, і саме в цей момент — бомба. Мати, наша чергова, залишилася живою, а її донька… Вона на себе забрала мою смерть. Її мати розповідала, як забігла після вибуху, все розтрощено, а донька лежить посеред вестибюля, в животі велике скло, вся побита, переламана.

Я пам’ятаю момент, як ми розмовляємо з дітьми і потім прийшла до тями вже, коли намагалася піднятися. Всюди гори цегли, все обвалилося, вийти неможливо, двері перекосило, не бачу нікого, вилажу повзком. Не пам’ятаю як взагалі спустилася та опинилися в підвалі. Зятю сильно побило спину, донька була вся завалена обломками, на неї повністю рухнула стіна. Люди з верхніх поверхів збігали донизу, зять попросив про допомогу, щоб дістати Наташу. Вони її розкопали, донька прийшла до тями. Потім зять розповів, що перші її слова були до нього: «Зая, і це все?» Зять побіг заводити машину та відвіз доньку в міську лікарню № 3. Там ще приймав лікар, хоча не було ані світла, ані води, нічого.

А мене, думаю, врятувала заводська роба. Я ходила в зимовій курточці, а вона з такої цупкої тканини, яку важко пошкодити. Був капюшон та шапка, вони злетіли з голови. Волосся в пилюці. Потім мені розповідали, що це виглядало, як ірокез на голові. Привезли нас до лікарні, першу допомогу пораненим надали. Доньку нашої чергової не врятували… А Наталію мою врятували, очі в неї були перев’язані, руки у бинтах. Дуже боляче було, як мене зшивали, лікар тільки приговорював мені щось, щоб відволікти, адже знеболювального не було. Перемотали, поклали на ноші та відвезли в коридор. Навпроти мене бабуся, за дверима жінка народжує, потім понесли дитинку загорнуту.

«Якщо ми зараз не виїдемо, нас можуть вбити»

З 16-го березня дві ночі ми пролежали в лікарні, онуки вже вважали, що нас не врятували й ми померли. Наступного дня зять запитав у нас, чи зможемо ми їхати. Я відповіла, що якщо ми зараз не виїдемо, нас можуть вбити. Вже все одно де померти, якщо судилося — в дорозі, чи десь тут у місті, але спробувати врятуватися ми повинні. За ніч машина наша постраждала — були вибиті заднє скло та бокове. Ми знайшли якийсь матрац, закрили бокове скло та чимось затулили заднє. Поїхали в гуртожиток за онуками. Старший, якому 20 років, виніс з будівлі молодшого п’ятирічного онука, на руках, без взуття. За ці дні молодший не відходив від старшого, сидів на ньому, спав на ньому. Я як їх побачила, мої рідненькі, живі!

Нам сказали, що є тільки одна дорога щоб виїхати — біля моря на вулиці Гагаріна. Хтось 16 березня так їхав. Швидко сіли в машину, не помітили, як наїхали на пусту каністру пластикову, вона луснула так, що на мить здалося, що нас підірвали. Якісь секунди, й викидаємо ту каністру, швидко їдемо по проспекту Нахімова, потім до селища Мелекіно і вже стоять, ці…морди «наїдені». У нас нічого не було, одяг та документи. Телефони та все інше залишилося під завалами. Вони відчиняють двері машини та перша реакція: «Це хто ж вас так?» Так і хотілося сказати: «Ви ж нас так!» Вони подивилися та написали якійсь папірець, щоб ми показували на інших постах і нас пропускали. Сказали їхати до Мангушу.

Коли вже проїхали Мангуш, побачили маленький магазинчик, а ми ж нічого в лікарні не їли, давали півсклянки води, та й її я віддавала донці. У нас залишилося трохи грошей, бо в Маріуполі вони були непотрібні. Купили води, хліба та ковбаси. Боже! Це була найсмачніша їжа. Потім по дорозі багато місцевих стояло с плакатами «Безкоштовна їжа, ночівля». Люди вже знали, що коїться в Маріуполі та намагались допомогти. Ми не зупинялися, хоч і були голодні, адже поранення були серйозні, багато уламків в тілі залишилося. Проїхали Бердянськ, в Запоріжжі одразу приїхали в обласну лікарню. Одразу вийшло лікарів десять. Нас на ноші поклали, зробили нам операції, повитягали уламки.

Якимось чудом нам вдалося виїхати з Маріуполя, проїхати всі ці блок-пости та потрапити на нашу територію. Мабуть янголи-охоронці, яким я молилася весь цей шлях, були поруч з нами. А потім було тривале лікування та реабілітація мене та моєї доньки.