«Запах із могил я не забуду ніколи»

Зв’язок у Маріуполі зник разом із електрикою, але були ще в місті точки, де ловили телефони та приходили повідомлення. І третього березня по сарафанному радіо пройшла інформація, що організовується евакуація з трьох локацій. Одна з них була біля Драмтеатру. Інші, наскільки я пам’ятаю, це СК «Іллічівець» та третя десь у Кальміуському районі. Дуже багато людей туди прийшло. Але, на жаль, як ми дізналися пізніше, росіяни зірвали домовленості про «зелений» коридор.

Непоправна втрата

Мої батьки жили у мікрорайоні Східний. На початку війни ми їх перевезли у Приморський район, бо на Східному вже були влучання. Але ми домовилися, що вся родина, знайомі будуть чекати на нас удома 5 березня об 11:00, щоб розуміти, чи є можливість виїхати. Я приїхав, було десь 11:50. Біля оселі стояла військова техніка, крупнокаліберний кулемет з розрахунком на «хаммері». Наскільки пам’ятаю, це були прикордонники. Я зупинився, крізь вікно з ними поспілкувався, запитав, що відбувається. Вони мені порадили або виїхати з міста, або спуститися в підвал.

Я піднявся у квартиру, де чекали десь 20-30 людей, родичі та сусіди, й усі з такою надією дивилися на мене. Я їм кажу, що евакуації сьогодні не буде, давайте розходитися. Батько стояв на балконі та бачив, що під вікнами ця військова техніка. Я попросив, щоби всі роз’їхалися, бо велика концентрація людей несе певні ризики. Мабуть, не треба було цього робити... Коли родичі повертались у Приморський район, потрапили під обстріл, але вижили, доїхали туди. Після цього у батька стався серцевий напад, коли він підіймався на свій поверх. Сестра вибігла на вулицю, побачила патрульну машину, зупинила її, сказала, що потрібна допомога. І перше питання — про вік батька. Йому спало 61. Відповідь була: «На жаль, не допоможемо». Викликати швидку вже неможливо, адже немає зв’язку. Сестра знайшла волонтерів Червоного хреста, ті під’їхали, але тільки зафіксували смерть. З допомогою цих волонтерів затягнули тіло батька в квартиру. У той самий час під моїми вікнами вже їхали танки.

Велика загадка, як сталося, що противник без особливого спротиву пройшов 200-300 кілометрів до Маріуполя з Криму. Й багато маріупольців, які пережили це пекло, також не розуміють. Але якщо подивитися стратегічно — це спрацювало, як пастка, що надала іншим змогу підготувати укріплення для оборони. Власне, лінія фронту досі пролягає на цих межах. І якби Маріуполь здався швидше, вважаю, ця лінія була би далеко північніше.

Часи скорботи

6 березня о 8:00, як зазвичай, ми зустрічалися в оперативному штабі, який організувала міська влада. Я підняв питання поховання батька, спитав у першого заступника міського голови Михайла Когута, що робити в моєму разі. Він сказав, що треба відвезти тіло на судмедекспертизу та далі за процедурою. Ми з Михайлом та ще кількома хлопцями завантажили тіло батька в машину та повезли. Бюро судово-медичної експертизи було розташоване в Кальміуському районі навпроти доменних печей комбінату імені Ілліча. Це відокремлена невелика будівля.

Приїхали, але там був серйозний обстріл, уламки розліталися на всі боки. Я затягнув тіло батька в цю будівлю, почав гукати й кликати хто там є, та зрозумів, що нікого з живих немає. Було багато тіл, десь 40-50. Хтось у пакетах, хтось без, вони лежали одне на одному. Я взяв шмат паперу, написав ім’я, прізвище, дату, накрив тіло батька ковдрою та залишив цю записку. Ми швидко вибігли, адже обстріл був дуже сильний. Є такі моменти, коли тільки чуєш вибухи, а є — коли бачиш оці «грибочки» від них. Так ось, там ми саме ці «грибочки» бачили. Було дуже близько, багато уламків, тому мерщій виїхали.

Про цю ситуацію я доповів Когуту, сказав, що в судмедекспертизі нікого немає живого, дуже багато тіл, і з цим щось потрібно робити, а потім поїхав у приватну компанію, яка здійснювала поховання померлих. Вона називалася «Скорбота». Прибув у їхній офіс, щоб поспілкуватись і дізнатися, як наразі все це відбувається. Зрозумів, що ніяк не відбувається, бо доступу до громадських кладовищ немає, тіла накопичуються, епідситуація під загрозою. Адже ми беремо воду з ґрунтових джерел, і якщо ці джерела будуть забруднені, то це матиме дуже і дуже серйозні наслідки. Михайло Когут попросив мене взяти на себе це питання та уточнив, що мені знадобиться. Я з такими процесами зовсім не знайомий, у мене були інші зобов’язання, але в тій ситуації було треба, щоб хтось взявся до діла.

Почали думати, де можемо організувати поховання. На Старокримське, Лівобережне кладовище або у Виноградному потрапити змоги вже не було. Знайшли місце біля Старого міського кладовища на вулиці Митрополитській за овочевим оптовим ринком. Там були могили ще ХІХ століття. Кладовище — закрите, але іншого варіанту ми не мали. Була вільна ділянка, де технікою «Міськводоканалу» було вирито дві траншеї завдовжки десь 25 метрів та завглибшки два метри. Запланували почати поховання з цих траншей, а потім розширюватись.

Місце знайшли, треба було зібрати людей. Організували декілька бригад зі «Скорботи». Вони виїжджали за адресами і забирали тіла. Також організували три бригади з технікою на базі наших комунальних підприємств і з волонтерів. Треба було забезпечити всіх засобами індивідуального захисту: маски, рукавички, костюми, певні хімічні речовини, щоб проводити дезінфекцію працівників і техніки. Далі треба було зрозуміти систему, як працюємо. У нас було два напрями. Перший — це лікарні, адже люди зверталися туди з пораненнями, тому на територіях лікарень було велике накопичення тіл. Другий напрям — за адресами через поліцію, що їздила вулицями та знаходила тіла, або самі люди приходили до «Скорботи» та залишали заявку, що є загиблі.

Щоранку в штабі на мене чекав цілий стос таких записок. Я їх розглядав і розумів, де ми можемо забрати тіла, а де ні. Наприклад, ми концентрувалися в Центральному районі, частково в Приморському, але не виїжджали у Лівобережний район. Щодня у нас о 8:00 була нарада, а потім о 9:00 біля «Скорботи» я видавав наряди, хто куди їде.

9 березня поруч опинилися журналісти. Це були ті самі хлопці, які знімали фільм «20 днів у Маріуполі», що здобув премію «Оскар». Вони попросилися поїхати з нами, щоби зафільмувати процес. Не скажу, що я був у захваті від цього прохання, але й заборонити не міг. Єдине, попросив їх не фіксувати обличчя. Вони тоді поїхали, й ці кадри частково потрапили у стрічку. Можна побачити, як була організована робота, як працювали люди, як ми організовували ці масові поховання, як у траншеї тіла складали одне на одне. Це було те ще видовище, особливо запах, я вам не зможу передати… Запам’ятаю на все життя.

Траншеї останньої надії

10 березня таки вирішили їхати на Лівий берег. Необхідно було потрапити до лікарні № 4, де було вже дуже багато тіл. Поліція обіцяла нас супроводжувати. Домовилися про супровід з 9:00, але поліцейські на цю годину не приїхали. Десь о 9:20 прилетіла авіабомба на перехрестя вулиць Митрополитської та Торгової. Це десь сто метрів від офісу «Скорботи», де ми збиралися, і того дня теж там стояли й чекали… Мене вперше в житті відкинуло вибуховою хвилею. Одному зі співробітників «Скорботи», який стояв від мене десь за 15 метрів, відірвало ногу уламком. Хлопця затягли в офіс, перебинтували. Я зрозумів, що ми вже на Лівий берег не поїдемо, тому відправив людей у лікарню № 3 в центрі міста, щоб відвезли пораненого, і потім з лікарні забрали тіла.

Тільки-но хлопці поїхали, хвилин за десять прибула поліція й каже: «Ну що, їдемо на Лівий?» Я кажу: «Хлопці, де ж ви були?! Ні, не їдемо, вже відправив працівників на інші адреси!» На Лівий берег ми зрештою не потрапили. Наскільки я знаю, там було дуже багато жертв, в лікарні рахунок тіл йшов на сотні. Після цього більшість працівників не вийшла на роботу. По-перше, немає системи мотивації. Ну, яку мотивацію ми їм могли запропонувати — цукерки та печиво? Я чудово розумів, що то була робота суто на ентузіазмі. Техніку теж поступово втрачали: з шести машин залишилося тільки дві, а потім — одна. Й у «Скорботі» — лише одна. Вони готувалися виїжджати з міста, тому ту машину намагалися зберегти.

Отже, станом десь на 12 березня я знайшов у «Міськводоканалі» екскаваторника, та ми поїхали засипати першу траншею на Старому міському кладовищі Маріуполя. Не знаю, скільки за ці дні загалом там було тіл. Ми вели певний журнал, але він залишився в офісі «Скорботи» та згорів. Я вважаю, десь близько двохсот тіл там має бути, може, більше. Інформація поширювалася, місцеві мешканці самі привозили своїх загиблих близьких або сусідів і розміщували їх у тій траншеї. Вона була повна.

Ми ледь приїхали, одразу потрапили під мінометний обстріл. Декілька разів довелося пірнати в ту траншею, дуже близько міни падали. Швидко зробили все й втекли. Я зрозумів, що лінія фронту наближається та більше немає змоги організовувати поховання. Екскаваторник так швидко поїхав, що я на своєму легковику його не зміг наздогнати. І я його розумію!

13 березня. Машини зламані, люди не виходять на роботу, лінія фронту дедалі ближче. В мене був аркуш із сотнями адрес і локацій з тілами, але я розумів, що варіантів немає. Єдине, що я спробував зробити, — це вирити нові траншеї в інших районах міста, де лінія фронту була не така близька, щоб люди самотужки могли поховати близьких. Намагався знайти екскаваторника, бо попередній на роботу вже не вийшов. Знайшов людину з технікою в «Маріупольгазі». 14 березня ми зробили траншеї в Центральному міському саду та Приморському парку. Наскільки мені відомо, окупаційна влада ексгумувала звідти частину тіл, але точної кількості я не знаю.

Уламок навиліт

Коли 14 березня ми робили нові траншеї у Міському саду, я побачив великий кортеж машин, штук двадцять, що рухалися в бік реконструйованого пірсу, в Приморський район. Мені це здалося дивним, бо кортежами люди намагалися не їздити. Ми мали змогу зв’язатися із «великою землею» через колег з Червоного хреста. В них був якийсь зв’язок, може, супутниковий, може, щось інше, не знаю. Я був якось у них в офісі. Знаєте, відчиняєш двері, а там світло є, адже є генератори, люди кавують — зовсім інше життя. Відчинив двері, зайшов у світло з темряви, й тут пропозиція: «А хочете кави?» Я каву вже два тижні не пив!

Так ось, 15 березня зранку я поїхав до них, щоб розпитати, що і як. Вони сказали, що дійсно декільком машинам вдалося виїхати з міста в напрямку Мелекіного. Дехто навіть доїхав до Бердянська. Я попросив, щоби хтось із них приїхав наступного дня до нашого штабу на нараду та доповів про цю ситуацію. Попередив Михайла Когута, що є певні новини.

Представник Червоного хреста приїхав, зробив доповідь і повідомив, що у нього від керівників є наказ евакуювати офіс, але деякі мости вже зруйновані, тому пересуватися треба дуже обережно, замінованими полями. Далі сказав, що поїде першим, планують вирушати наступного дня о 12:00 від першого блокпосту, який був на виїзді з міста. Закінчив доповідь і відбув. Потім я розповів, де ми зробили нові локації для поховань. Проговорили, що треба якось людей сповістити — вони самотужки можуть там поховати загиблих…

У той самий час впала авіабомба біля будівлі міської ради, й мене поранило уламком. «Цікавий» стан. Контузія, голова гуде, біль, розуміння, що ти поранений, приходить за декілька секунд. Я відчув різкий удар у руку, нібито битою вдарили дуже сильно. Коли дійшло, що то поранення, почав працювати рукою, щоб зрозуміти, що з нею, на місці вона взагалі чи ні. Рука працювала.

У штабі завжди було багато людей, постійно десь сорок мінімум. От серед них я чомусь виявився «найвезучішим» — нікого не зачепило, окрім мене. На нарадах я завжди сідав на те саме місце, праворуч і ліворуч були люди, поруч — товариш, але долетіло тільки до мене. Цей уламок пробив куртку, ввійшов під лопатку, пробив м’язи до ребер, зайшов у пахву, пройшов крізь всю руку та вийшов трохи вище ліктя. Уламок гарячий, тому ще й опік залишив, якій є донині. Мені допомогли спуститися в підвал. Почали знімати одяг, якого було багато, що теж, гадаю, допомогло. У підвалі були лікарі. Хтось до мене привів одного з них. Як вже потім виявилося, той був прихильником рф і зараз співпрацює з окупантами. Лікар подивився, сказав, що то подряпина, типу скло прилетіло. Мій співробітник витягує з куртки той уламок, іще теплий, показує йому та каже: «Яке скло? Що ти мелеш!» Лікар почав мимрити, що в нього нічого немає, жодних медикаментів, але якось спробує зашити. Хтось мене перев’язував, щоб зупинити кровотечу. Тоді колега каже: «Слухай, у мене в «Халабуді» є знайомі волонтери та деякі медикаменти, протибольове. Зможеш за кермо сісти?» Я, ось у цьому стані, виходжу, й поїхали до «Халабуди». Там було багато людей, і в куточку організований невеличкий медичний пункт. Обкололи протибольовим. Це ж зовсім інша історія, коли біль вщухає!

Пам’ятаю, сиджу, мене зі спини нитками намагаються зашити, під ніс тикають нашатирний спирт, бо ж я зовсім голодний і після цієї адреналінової історії ледь не втратив свідомість. Колега приносить чай і шматочок хліба. Кажу, що не можу, бо нудить. Ну, хоча б чай… Раптом чую, як ззаду затвор фотоапарата спрацював, повертаюся, а колега мене знімкує. Кажу: «Ну, ти знайшов час для фото». А він мені: «Коли все закінчиться, зробимо фотовиставку та ще разом посміємось!»