«Я хочу повернутися в Україну! Це моя батьківщина!»

Я народилася у Феодосії, в родині військового. Переважну частину життя прожила в місті-герої Маріуполі. Працювала в Приазовському державному технічному університеті на кафедрі іноземних мов. У 1941 році, на початку німецько-радянської війни, нашу родину евакуювали в селище Ужур Красноярського краю. В евакуації ми провели близько трьох років, і все своє подальше життя я пам'ятала імена тих людей, пересічних росіян, які врятували мене від голоду, холоду та злиднів. Для того, щоб 2022 року інші росіяни прийшли в Маріуполь і зруйнували моє життя.

Не вірила у підступність ворога

24 лютого 2022 року війна застала мене вдома, в чудовій квартирі на проспекті Металургів, 117. На жаль, моя донька Оксана не зуміла вмовити мене одразу на початку війни переїхати до Запоріжжя, де в нас рідня. Я, як і тисячі маріупольців, не вірила в те, що ворог буде таким підступним, і не захотіла залишати свою домівку. У перші дні ми з донькою постійно спілкувалися телефоном. Вікна моєї квартири виходили на площу Кірова, добре було видно 21-й мікрорайон і чутно вибухи. Потім, 28 лютого, зникли світло і зв'язок, почалися жорстокі обстріли. В мене було достатньо їжі та води, і в Марсіка, мого котика, також був запас. Але згодом вода зникла. Опалення також не було. Тоді стало страшно по-справжньому. Донька наполягала, щоб у разі сильного обстрілу чи бомбардування я ховалася у ванні. Так я і робила – застилала ванну ковдрою та лягала. Або ще лягала в коридорі під піаніно. Така от дивна річ – у мене в коридорі стояло піаніно.

Ніхто з моїх сусідів не виїхав – було занадто пізно. 8 березня із сусідкою відсвяткували вином і смаколиками, що залишалися. Ми прожили плич-о-пліч дуже багато років, ще до переїзду в цей будинок. У неї тяжко хворів чоловік, помирав від онкології. Тож намагалися підтримати одна одну.

«Ось і все…»

11 березня вийшла на вулицю. В мене було трішки води, хотіла знайти, де її підігріти. Коли піднімалася до себе на восьмий поверх, на сходовий майданчик прилетіло. Я спочатку не зрозуміла, що це; просто подумала: «Ось і все…» Потім прийшло розуміння – ні, таки жива. Врятувало те, що я була у своїй дублянці, наскільки міг, захистив капюшон. З голови крапала кров, лилася й у черевики, бо я була сильно поранена в ногу. Сталося це між другим і третім поверхом. Сходів нагору вже не було, їх перекрутило в якусь спіраль. Поповзла вниз. Лягла на лавку під під’їздом. Думок не було. До сусіднього під’їзду підлетіла швидка. Люди сказали, що привезли породіллю з Лівого берега. І додали, що пологовий будинок розтрощений бомбою. Лікар, який підійшов до мене, не мав чим обробити рану на нозі. Я дістала осколкове поранення, й крові було дуже багато.

Не пам’ятаю, як доповзла до своєї квартири. І що було наступними днями, не пам’ятаю також. Сусідка розповідала, що я стукала до неї у двері. Вона не змогла відкрити, бо опікувалася своїм хворим чоловіком. Під час обстрілів залишала йому їжу, воду, а сама спускалась у підвал сусіднього будинку. Перепрошувала в нього, плакала і йшла. Її чоловік помер 17 березня, перед тим, як наш будинок згорів.

Зі спогадами про вибиті вікна, шторами, які летять до стелі, орхідеями на голому підвіконні, я залишила свій дім – вдягла якусь одежу, взяла сумку з документами, поцілувала свого котика, він якраз вийшов з-під ванни, бідолашний… Замкнула по собі двері та пішла. Як я спустилася з восьмого поверху вщент розбитими сходами – досі загадка для всіх. Коли я вибралася з під’їзду, будинок вже палав. Потім мені сказали, що це було 18 березня, і в той день у наш будинок було одинадцять прямих влучень. Коли я вийшла з під’їзду – мабуть, остання з тих, хто вийшов і не згорів, – прилетів снаряд. Я впала в якусь яму й отямилася вже в підвалі. Нікого із сусідів з нашого під’їзду. Сумки зі мною не було. Я благала, щоб хтось вийшов і мою сумку забрав. Та мені сказали, що в нашому дворі бій, і це може зробити тільки божевільний. Потім мене крізь якийсь лаз доправили до сусіднього підвалу, де була сусідка. Пам’ятаю багато людей, всі на підлозі, і мерехтять ялинкові ліхтарики. Я лежала на підлозі й кликала ЗСУ. Розмовляла я тільки українською і ще, щоб не збожеволіти остаточно, німецькою мовою. Просто пригадувала пісеньки, приказки. Сусідка вмовляла мене поводитись тихіше, бо є в Маріуполі, на жаль, і манкурти, дехто чекає приходу «русского міра». За три дні принесли мою сумку, її було випотрошено, всі особисті документи та банківські картки зникли. Якимось дивом залишилися документи на квартиру в посіченому кулями файлі.

Донька шукала мене всюди й знайшла

Про те, що трапилося зі мною далі, я здебільшого можу розповісти тільки зі слів моєї доньки Оксани. Вона була в Києві й шукала мене, де і як тільки могла, навіть у домових чатах Маріуполя. Зверталася до родичів, які залишалися в Донецьку, в усі державні органи — від Міністерства реінтеграції окупованих територій до Генштабу ЗСУ й органів тероборони.

30 березня їй написали діти тієї самої моєї сусідки, мовляв, вона врятувалася і вже в Таганрозі, у старшого сина. Оксана їй подзвонила, сусідка розповіла, що я не хотіла нікуди їхати, що не можу стати на ноги. Але більш-менш при тямі. Донька була в розпачі й не припиняла пошуки. Вивезли мене до приміського селища Мелекіного, десь 2 квітня, на автобусі днр. Уривками пам’ятаю, як невідомі молодики розпитували про банківські картки, коди й казали, що треба їхати в Донецьк, щоб отримати гроші. Пам’ятаю якусь дорогу, де мене примушували бігти за танками. Великий спортзал, багато людей… У мене відкрилася внутрішня кровотеча. Були якісь лікарі, з мене зняли закривавлений одяг, а потім кудись повезли. Дуже боялися, що я заллю все кров’ю. Поїхали на автівці санавіації до лікарні Мангуша.

Пам’ятаю двір лікарні та бурятів, звідкись я знала, що це буряти. Вони казали, що старих людей треба розстрілювати. І я ховала свою сивину, щоб вони не помітили, що я стара. Пам’ятаю, мене поклали на диван просто в коридорі, й усі про мене забули. Коли просила про допомогу, лікарки проходили повз мене. Я не могла їсти, не могла навіть підвестися, та коли відмовлялася від їжі, називали божевільною. Мене помили, завантажили, як колоду, в якусь машину й повезли. Не розуміла, де я, що зі мною відбувається. Потім донька розповідала, що неодноразово зверталася до українських волонтерів із проханнями вивезти мене в Запоріжжя. Але ця можливість вже була втрачена. Волонтерів затримували в Мангуші та Володарську, або самих, або з транспортом. Люди просто зникали. Й Оксана вирішила, що єдина можливість врятувати моє життя – вивезти мене в Донецьк. Звернулася до місцевого волонтера, якого знайшла через донецьких родичів, і попросила його поїхати до мангуської лікарні, де, за інформацією, що отримала бозна з яких джерел, я перебувала. Волонтер приїздив у Мангуш двічі, але в перший раз мене не знайшов, бо я була аж на третьому поверсі. Там тримали літніх людей з маріупольської міської лікарні № 9 (у народі — «Водників») як нікому не потрібних. При цьому я не була зареєстрована у списках пацієнтів, адже не мала документів. На другий раз, а було це після Великодня, волонтер таки відшукав мене у тому самому коридорі на дивані. Стара жінка з книжкою в руках. Він запитав у мене: «Як вас звуть?» Я сказала прізвище. Коли підійшов до лікарів, вони згадали: «А, та божевільна? Забирайте».

Цього всього я не знала. Вже потім, вельми пізніше, мені розповіли важку історію моїх пошуків. Вона здавалося фантастикою. Знайти людину, без зв’язку, без документів, за майже 800 кілометрів.

Я живу повноцінним, майже нормальним життям. Але туга по рідному дому, по Маріуполю, не полишає мене. Коли я бачу, що по телевізору показують Маріуполь, не знаю, що краще зробити — дивитися чи вимкнути. Це велике випробування для мене — бачити, що зробив з моїм містом
«рускій мір».

Важкий шлях до рідної України

У Донецьку донька звернулася до уповноваженого з прав людини днр. Їй дали пояснення, що всі люди віком до 70 років, вивезені з території України, мають пройти так звану фільтрацію. На питання Оксани, до чого тут мама, якій на той момент спало 84 роки, вони цинічно відповіли: «Хоть сто лет, а нужно!» Оксана повезла мене до відділу поліції в колісному кріслі, й мені, літній людині, виламували пальці, коли клали їх на сканер. Далі фотографували, змушували відповідати на провокативні запитання. Нарешті я отримала цей «документ», але, як виявилося згодом, в базі не було ані моїх відбитків пальців, ані фото — вони не потрібні за віком. Наприкінці травня в Донецьку почалися сильні обстріли, залишатися стало неможливо. Коли я почала потроху виходити на вулицю і мала вже вигляд нормальної людини, Оксана вирішила їхати.

Вона забронювала два місця в того самого перевізника, з яким приїхала з Києва, і 2 червня ми вирушили. Їхали через перехід Успенка — Матвіїв Курган. Коли перетинали кордон рф, нас зняла з автобуса прикордонна служба й доправила до «лагеря» МНС росії. Підстава — відсутність документів, що посвідчують особу, і необхідність отримати якусь «справку». Крім того, нам сказали, що я тепер не маю права перетинати будь-який кордон рф, зокрема у напрямку днр. Я, звісно, не розуміла, що відбувається, бачила тільки, що Оксана плаче, благає якихось військових, а до мене підходить хлопець із колісним кріслом і каже: «Бабушка, мы вас спасли и освободили!»

Так ми опинилися в чужій, ворожій країні, в якихось наметах, на спеці в сорок градусів, в 60 кілометрах від російського Таганрогу, куди мали їхати за тою «справкой». Не дочекавшись безкоштовного автобуса, ми самостійно дісталися Таганрогу, де нас лишили в пункті тимчасового розміщення, в черговому для мене спортзалі. Я вже не могла ні ходити, ні стояти. Щодо «справки» Оксані сказали, що наразі ніяких «справок» не видають.

Нам довелося розміститися в приватному готелі, оскільки мій стан був дуже поганий. Дякувати богові, коштів, що зібрали родичі та мої студенти з Німеччини, Польщі та Австрії, поки вистачало. Зареєструвалися в готелі офіційно, незвичайними гостями одразу зацікавилася місцева поліція, й Оксана вирішила якнайшвидше тікати з Таганрогу, бо в неї з’явилися реальні побоювання за нашу безпеку. Донька обрала поїхати в Крим і залишити мене на якийсь час у дуже близькій нам сім’ї, яка зголосилася мене прихистити. А сама — повернулася до Києва, щоб розв’язати питання з документами для перетину кордону. І я потім три місяці жила в Масандрі, в людей, які вже давно вважали мене родичкою. Завдяки їхньому піклуванню, доброму до мене ставленню і догляду я дуже швидко відновлювалася фізично та морально.

Тим часом у Києві Оксана зверталася всюди, куди тільки можливо. Вона писала електронні та паперові звернення — Президенту, омбудсмену, міністерці з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірині Верещук, Уповноваженому Президента в АР Крим, всіх не перерахувати.

На дивовижу, допомога прийшла неочікувано, із соцмереж. Оксана у відчаї розмістила моє фото з плакатиком, де я, громадянка України, прошу допомоги в поверненні додому з території ТОТУ АР Крим. Це фото стало вірусним, й одного дня воно спало на очі українським урядовцям. Після цього Оксані зателефонували з Міністерства реінтеграції окупованих територій, куди вона вже неодноразово зверталася. Було це наприкінці липня 2023 року. Ще близько місяця Оксана з волонтерами та співробітниками Міністерства шукала шлях, яким мене можна повернути. Це була важка робота для всіх, але 13 вересня 2023 року наша родина нарешті возз’єдналася в Києві.