«Кожен лікар робив все можливе та неможливе»

На початку березня 2024, коли Маріуполь вже перебував під щільними обстрілами, ми з колегою йшли на роботу перебіжками, під обстрілами. У нас у відділенні знаходились діти, яких відпустити було не можна через важкі приступи. Ми готували ліжка в ці дні, щоб прийняти евакуйованих жінок з дітками з Лівобережжя. Намагалися укріпити більш-менш вікна. На той момент нам здавалося, що якщо закрити вікна дерев’яними фасадами дверей, які залишилися після ремонту відділення, то суттєво зменшимо ризики для людей. Але, як показала практика, то були марні сподівання.

Напередодні бомбардування пологового

Коли до нас привезли жінок з дітьми, десь 35 осіб, то вони подивилися на ці ліжка на першому поверсі й попросилися у підвал. Ми стали переносити ліжка. Тоді для мене це був шок, я не розуміла, як вони будуть знаходитись у підвалі з дітьми у такій скупченості та без усіляких зручностей. Принесли свічки. Ще у нас періодично працював генератор та ми мали паливо для нього завдяки українським військовим, що весь час привозили солярку.

Спочатку ми готували в лікарні, потім готували на вогнищі. Приносили їжу й місцеві мешканці, а військові та поліцейські привозили соки, печиво, молочні суміші, пелюшки та ліки з аптек. Постійно привозили людей по медичну допомогу — ми її надавали та відпускали, бо у підвалі залишати не було можливості, настільки там було тісно.

Лікарі-анестезіологи з пологового, що був у нас на другому поверсі, патологія вагітних на третьому поверсі — всі допомагали одне одному, хто яку тільки мав можливість. Маріупольці приходили до нас за ліками, бо ми підготувалися. Ще після 2014-2015 року, коли пережили тимчасову окупацію Маріуполя, про всяк випадок запаслися водою, їжею та ліками. І коли на наш пологовий № 3 скинули авіабомбу, жінок ми евакуювали й там вже нікого не було, маріупольці все одно приходили в лікарню та набирали воду з наших запасів.

Росіяни забрали наші звичні життя та просте людське щастя.

Трагедія, що залишилась в серці

У нас була дівчинка, Соня, ще за півтора року до війни надійшла із судомами, які призвели до енцефаліту. Спочатку вона перебувала у вкрай важкому стані в реанімації міської лікарні № 4, після — вже ми багато з нею працювали. Соня пройшла реабілітацію, нам вдалося стабілізувати її стан.

Перед війною вона потрапила до нас на чергову реанімацію, була психічно стабільна, і ми домовилися з колегами із Харкова щодо її реабілітації там. Із Сонею встигли зріднитися, переживали за неї, раділи стабілізаційним успіхам, сподівалися та вірили у краще... І уявіть собі, що вона з мамою приходить до нас 7 березня за випискою для цієї реабілітації. Я спересердя кажу: «Що ж ви робите, такі обстріли по місту, а ви — по виписку!» Але документ надали, й вони пішли.

Вже потім, коли ми вибралися з міста й мені на очі потрапив перелік дітей Маріуполя, які загинули, я побачила серед цих дітей Соню, її старшу сестричку та їхню маму із зятем. Ми всі стільки боролися за юне життя, вже були на порозі одужання, і раптом нашої дитини, дитини всього нашого відділення, не стало... Це було дуже болісно, це була трагедія.