«За три години пожежі в Драмтеатрі не було кого рятувати»

Я все життя провела в Маріуполі. Як і у кожного маріупольця, мої улюблені місця — Азовське море та історичний центр міста. Центральний і Приморський райони, набережні, не тільки міська, але й на Лівому березі. У нас навіть є родинний жарт стосовно сходів до пляжу на Лівому! Якось моя бабуся була в Одесі, гуляла-гуляла та й питає: «А де ж ті Потьомкінські сходи?» А їй кажуть: «Так ти ж ними до порту спускалася!» А вона: «Оце і є ті знамениті сходи?! У нас набагато довші на Лівобережжі! А ці я пройшла, навіть не помітила!»

Моя родина жила на вулиці Митрополитський майже сто років, також наші рідні жили на Миколаївський та Італійській, я до них часто заходила. Це був мій особистий «двіж-Париж»: через «1000 дрібниць» до Митрополитської. І це прямо маріупольська прогулянка, особливо, коли тепло. Зайдеш в якусь кав’ярню, а потім йдеш собі під сонцем із кавою в руці.

Поховання без свідоцтва

У 2014 році всі були в шоці. Перший шок — 22 лютого розстріл Майдану та Небесна сотня, потім — 14 березня анексували Крим. А 16 квітня — обстріл військової частини у Маріуполі в Приморському районі. І в мене в цю ніч померла моя бабуся, Неля. Вона довго хворіла, просто заснула й не прокинулась. Треба зафіксувати її смерть, а в місті — повний хаос, гвинтокрили літають, не можу дочекатись похоронну службу, міліцію. Через сутичку у військовій частині був наказ усі тіла померлих у цей день забирати в морг на розтин та визначати причину смерті. Хоча бабусі було 89 років, вона хворіла і було зрозуміло, від чого вона померла.

Центральний морг був переповнений, тіло забрали в Іллічівський. Ми благали якнайшвидше надати нам довідку: треба було їхати на Старокримське кладовище, бо бабуся заздалегідь викупила собі там місце біля дідуся. Це стара частина кладовища, дуже вузенька. І нам адміністратор каже: «Я вам зараз не знайду людей, які викопають могилу, всі бояться, небезпечно, трактором не під’їхати». І ми думали вже самі з мамою копати, але знайшлися люди, що нам допомогли. Та фактично ми поховали бабусю без свідоцтва про смерть.

Масовий психоз

Ми тоді думали, якщо все розпочнеться, то ми поїдемо на захід України, але на ранок 24 лютого 2022 року росіяни обстріляли саме захід, і здавалося, що немає більш безпечного міста, ніж Маріуполь. Тож краще залишатися тут і нікуди поки не їхати. Ворог стрімко йшов із Запорізького напрямку, хотілося почекати розвитку подій, але за кілька днів усе — перестали ходити потяги.

Вирішили так — ми вже пережили одну окупацію, нас не злякати. У нас тут вісім років стріляють під боком. Якщо ми тоді, у 2014-2015 роках, зуміли перемогти, коли наші хлопці в кросівках та без форми саме на Маріупольському напрямку зупинили цю російську навалу, то чому не вийде у 2022-му, коли ми вже більш підготовлені?! І думаю, так би і було, якби не перевага росіян у повітрі. Вони ж навіть не змогли висадити на узбережжі Азовського моря десант, наші хлопці їм цього не дозволили. І «азовці» збили два літаки з гранатометів — це нереально, але вони дійсно зробили це! Отже, обрали для захисту рідні стіни. Сиділи в себе вдома, на першому поверсі. Підвал у нас був мокрий. Плюс атмосфера істерики пригнічувала: коли в повітрі літак, і всі збігаються до підвалу, хтось плаче, — це, умовно, сто людей в стані масової панічної атаки. Моя сестра з інвалідністю Галя в цей час просто впала в ступор. Тож у підвал не ходили, бо переживати цей масовий психоз знову і знову було неможливо.

Свідки апокаліпсису

Коли 2 березня зникло світло та зв’язок вже у центрі, то відчуття війни загострилось. Потім 6 березня зник газ. У нас він весь час горів, бо холодно ж у квартирі. Пам’ятаю, як ввечері до нас із ліхтариком зайшла сусідка і питає: «У вас газ працює? У нас щось немає…» А я дивлюсь, на кухні тільки-но мерехтіло світло, аж раптом остання конфорка гасне, а решта вже згасли. І я чую, як у сусідніх квартирах з обох боків починаються крики — люди усвідомили, що газ зник. Ми все одно вірили у краще: відмітили собі в календарі 21 день від початку війни, це було 15 березня, і в цей день, на нашу думку, все мало закінчитися. Але коли нічого не закінчилося, остаточно вирішили — треба вибиратися з міста.

10 березня був приліт у наш двір, і згоріли всі 30 автомобілів сусідів. Цей вибух посеред чотирьох багатоповерхівок зашкодив кожному будинку. Мій сусід у цей час у дворі вигулював собаку. Собаку вбило, чоловік забіг у під’їзд, стався ще один приліт, вже у під’їзд, його поранило. Тоді сусіда занесли до мене, в квартиру на першому поверсі, й він у коридорі помер від кровотечі. Ми потім витягли його надвір. У моїй квартирі від вибухової хвилі вилетіли всі вікна та двері. Нас запросили добрі люди, й ми декілька днів ушістьох жили в їхньому коридорі — я, мама, сестра та троє наших сусідів. Від того часу, після 10 березня, наш район, Маріупольського державного університету та кафе «Мисливець», став лінією фронту.

У дворі стояв український танк, а десь поруч — російський танк, і вони періодично один одного обстрілювали. Їжі немає, бо всі наші запаси ми склали в одному місці, на кухні, і влучанням у нашу квартиру їх просто розбомбило. У сусідів вся їжа потребувала приготування, переважно — каші. Але район так щільно обстрілювався, що ми кинули спроби щось готувати надворі. А люди, які готували на вулиці, інші наші сусіди — загинули. Вода закінчувалася, і що робити — невідомо, бо поміж танковими обстрілами по воду не підеш. Останньою краплею було те, що загорілася п’ятиповерхівка навпроти, і поверх за поверхом здіймалося полум’я. Ми розуміли, що зараз запалає і наш дім.

На світанку 16 березня вийшли з квартири з думкою — все, йдемо до Драмтеатру. Йшли разом із мамою, сестрою й сусідами. Дорогою зустріли російський танк, який почав у нас стріляти, а ми від нього тікали. Мали запасний план: коли що, пересидимо в лікарні. Але не знали масштабів руйнувань: біжимо — і бачимо, що міської лікарні №3 просто немає! Маршрут, який ми планували, мав абсолютно інший вигляд: всюди скло, вирви, дроти, лежать тіла, стоять спалені автівки, а в них мертві люди… Апокаліпсис.

Добігли до Драмтеатру — там все більш-менш нормально, слідів від обстрілів немає, купа людей, всі ділові. Хтось щось готує у дворі на вогнищі. Мене спитали: «Може, ви чаю хочете?» — і це просто диво було, бо я гарячого тиждень вже не пила. Тож попросила одразу два чаї. У мене була звідкись абсолютна віра, що саме сьогодні, 16 березня, прийдуть евакуаційні автобуси. Така впевненість — все, я вже у Драмтеатрі, врятована, все позаду. Моя сусідка мала пляшку лікеру і каже мені: «Машо, ми сьогодні ввечері в Драмтеатрі будемо пити лікер». А я кажу: «Ні, ми сьогодні ввечері будемо пити лікер у Запоріжжі».

«Драмтеатр бомбанули»

Мій дядько Павло жив на вулиці Митрополитській, і я пішла його провідати. Був прекрасний день, такий теплий. Я йду своєю улюбленою частиною міста і мрію: «Ну от, все буде чудово та різнокольорово». Приходжу, в дядька все гаразд, він мені каже: «Якщо евакуаційні автобуси приїдуть, то ти за мною зайди». Я йду назад Митрополитською до Драмтеатру вгору і чую, що десь із моря летить літак. Ми вже ніби звикли до цього звуку, але з приміщення, із сусідського коридору. А тут він такий пронизливий, просто поруч, немов над тобою. Ось він десь скинув бомби, я видихнула: «Не на мене, пронесло». Завертаю до Театрального скверу — серед сосен валить дим. Я згадала польову кухню, подумала, що це вони куховарять. Аж дивлюся — на дорозі величезний червоний шматок даху з Драмтеатру. А я до дядька йшла іншою дорогою, тому здивувалася: «Це воно так і лежало з цього боку?»

Заходжу в сквер, він весь в уламках дерев, перепаханий газон, брудно. Роблю ще декілька кроків і бачу, що немає однієї стіни Драмтеатру, палає третій поверх, дах, лежать на вулиці поранені люди. Я стою, дивлюсь, і в мене в голові не вкладається. Бо я ж пішла звідси 30 хвилин тому! І для мене Драмтеатр був таке місце надійне, величезна будівля, яку ніби не можна розбомбити…

Мене всі питають: скільки там було поранених і вбитих у Драмтеатрі? Та в той момент для мене найголовніше було знайти своїх рідних, і я зовсім не зосереджувалася на підрахунку загиблих. Почала в істериці вигукувати імена. Вже потім згадувала: «Ти ж нікому не допомогла, йшла повз стількох постраждалих...» Однак я тоді ні про що інше не могла думати, тільки про своїх рідних. Я бігала і не могла згадати, де, в якій частині Драмтеатру вони сіли, до якого входу мені йти. Побачила, як всю польову кухню завалило. А я коли виходила, то підмітила, що там близько 60 людей щось чистили, готували, бо планувався обід. Я ж була голодна та уважно всі ці приготування роздивлялася, сподівалася, що повернуся і вони мене погодують. До цього ми із сусідами ділили один стакан води на день і шість штук печива «Марія», яким нас пригостили військові…

В Маріуполі та під час евакуації мені зустрілося багато людей, які безкорисно допомагали. Дехто в тих в страшних умовах зважився на образливі вчинки. Але наших, які завжди готові простягнути руку близьким, сусідам, армії, які мають серце — їх більше. Саме тому ми переможемо.

Отже, я бачу цю завалену польову кухню, забігаю в хол через центральний вхід, там щільно клубочиться пилюка від побілки. Мої залишилися на третьому поверсі, бо на першому було дуже багато людей. Я прожогом через концертну залу — та бачу: дах зник, на підлозі лежить ця величезна люстра, і на неї падає світло. Розумію, що люди, які в залі лишалися, — їх вже немає. Піднялася на третій поверх, там нікого немає і розводи крові на підлозі, серце завмерло… Вибігла на вулицю і просто вигукую від центрального входу наше прізвище. Аж раптом збоку: «Машо! Машо!» — сусід кричить. І нарешті я своїх бачу, всі цілі, хтось трохи поранений. Сестра — повністю біла, засипана пилом і штукатуркою, а в неї в руках — переноска з кішкою. Я питаю: «Галю, а де мама?» І тут виходить мама, теж біла, у неї розсічена щока, але вона бадьоро так каже: «Я тут». Люди почали збиратися у Театральному сквері, і його негайно обстріляли з артилерії. Це такий заведений у росіян прийом — подвійний приліт: щойно закінчився авіаобстріл, люди починають розбирати завали, аж тут другий обстріл.

У бомбосховище ми не можемо піти, бо будівля горить, і вийти зі скверу не можемо. Люди розбігаються у різні боки, перелякані, крик. Всі біжать, і я біжу, а сама думаю — а куди я біжу? Так ми всі й бігли вшістьох, і вже біля СБУ на Георгіївській зупинилися. Бачимо патрульну машину, поліцейські питають: «А що сталося?» Ми кажемо: «Драмтеатр бомбанули». Вони кидають курити та швидко сідають в автівку. Ми їм гукаємо: «Хлопці, підкажіть, у якому районі Маріуполя найбезпечніше?». А вони кажуть: «Якщо б ми знали, то вже там би були».

Ми побігли до Філармонії, туди багато хто з Драмтеатру прийшов. Усі питають, що сталося. Люди розповідають, і Філармонію охоплює паніка. Чоловіки зібралися та пішли в Драмтеатр на допомогу, але за кілька годин повернулися. Кажуть, що якісь коридори завалило, вони змогли вибити декілька заблокованих дверей, когось дістали, але все горіло, і ті, кого не дістали, напевно загинули, бо задихнулись. За три години пожежі все було знищено. Більше не було кого рятувати.

Шлях до порятунку

Відшукався чоловік, що погодився довезти людей до блокпосту на селищі Моряків, всі почали збирати гроші, ми теж заплатили. Далі — пішки на Мелекіне. Військові порадили: жодних сільських доріг, тільки асфальт, ніде не звертати, бо все заміноване. Ще сказали повидаляти з телефонів зайве, не вестись на всіляку пропаганду та провокації, мовчки слухати й не сперечатись. Дорогою всюди були блокпости, і вже на першому нам почали розказувати, як українці розстрілюють Маріуполь, ніби ми не бачили ці літаки й танки російські!

Що мене вражало: пішки йшло багато людей, а купа машин їхали з одним водієм чи одним-двома пасажирами, й ніхто майже не підбирав і не підвозив пішоходів. Моя бабуся розказувала, як таку ж бачила картину — люди йшли, тікали від німців… Та добре — ми. Але з нами була жінка з трирічною дитиною — невже її ніхто не міг підібрати?! Купа машин рухалася набита лахами, аж капот незакритий. Речі на даху автівок, забиті задні сидіння. Я все дивилась і думала: «У вас що, сусідів немає?» Хоча були й такі автівки, в яких по дев’ятеро людей сиділо, і ми бачили, що тут рятують саме людей, а не майно.

Поблиз Мелекіного зупинився один водій і каже: «В мене закінчується бензин, сідайте. Куди доїдемо, туди доїдемо». Я розумію, що ми вже на окупованій території, треба з висловлюваннями обережно. А водій одразу: «Ви бачили, що вони зробили, ці росіяни, з Маріуполем?!» Думаю — фух, наш...

Лише 29 березня через Мелекіне, Ялту, Бердянськ ми доїхали до Запоріжжя. На квартирі зняли з себе весь одяг — прати, ходили просто голі.  Вмикаю телевізор, починаю клацати канали, а всюди та сама картинка — телемарафон. Показують мапу окупованих територій. Побачила, скільки їх — ще тоді була під окупацією частина Київщини, Донецька, Харківська, Чернігівська, вся Херсонська, Луганська області — і пам’ятаю, як це мене здивувало. Неможливо було повірити, що все це сталося за місяць.