«У полоні завжди вірила — Україна на нас чекає»

У мого батька 24 лютого день народження. Замість того, щоб його вітати, я була в добовому наряді в Маріупольському торговельному порту. Почались вибухи, і тоді ми зрозуміли — війна.

Ви знаєте, найскладніше… Мої батьки не знали, що я лишилася в Маріуполі, вважали, що виїхала в Дніпро. Я їм не казала правди. Й коли виходили на зв’язок, вони в мене завжди питали, як там, як справи, а мені доводилося брехати. Кожної розмови серце кров’ю обливалося, адже розуміла, що цей дзвінок може бути останнім.

Між життям і смертю

До 11 чи 12 квітня 2022 року ми були на «Азовмаші», а потім разом із бригадою морських піхотинців відправилися до «Азовсталі», де нас чекав командир загону. Там було радіо, ми чули українські новини про те, що Маріуполь тримається до останнього. А командир сказав, що не залишилося жодних наших позицій. Маріуполь — у повній облозі, й «Азовсталь» — єдина територія опору.

Коли їхали з «Азовмашу» до «Азовсталі», то проїжджали повз росіян, а вони навіть не второпали, хто ми. Потім бігли з побратимами, і розуміли, що в ста метрах стоять військові рф… Таких ось моментів, на межі між життям і смертю, весь час було дуже багато. Пам’ятаю, ще на «Азовмаші» снаряд потрапив у наш бункер і загинув побратим, який завжди мене підтримував і казав: «Саш, та все буде добре! Прорвемося! Вийдемо!» Але вже його, на жаль, немає.

Маріуполь наш був сонячним містом, де багато незламних людей, які до останнього стояли за Україну. І військові до останнього боролися. Це, мабуть, і виклика́ло у ворога такий сказ. Але все
повернемо. Все. В будь-якому разі.

«Передполонні чебуреки»

На «Азовсталі» з кожним днем, з кожною ніччю було все гірше й гірше. Медикаменти швидко закінчувалися, їжа також. Я надавала невідкладну медичну допомогу, а вже повноцінне лікування ми не могли забезпечити, не було чим. І поїхати, купити щось в аптеці, як ми звикли — все це лишилося десь в минулому житті. Кожен день міг стати останнім, але ми вирішили, що деякі рутинні речі мають бути обов’язковими. Зранку вибігти з бункеру, туалет, потім миттю почистити зуби, вмитися. Води майже не було, тож душ — взагалі був чимось неможливим, з чайника, десь раз на десять днів. І це було справжнє свято!

Розуміли, що авіація працює все частіше. Все більше позицій у місті було захоплено росіянами, все менше нам залишалося місця, щоб тримати оборону. Ми були як сім’я, підтримували одне одного, були разом до кінця, до нашого виходу на евакуацію, тобто у полон. Якщо хтось впадав у відчай, всі його підбадьорювали. Розуміли, що стоїмо до останнього. Хоча, звісно, все це важко було, дуже важко… Якось наш командир сказав: «Завтра виходимо до полону». Ми спекли в той день млинці й назвали їх «передполонні чебуреки».

«Ма, я вдома!»

У полон я пішла 17 травня. До жовтня 2022 року перебувала в колонії в Оленівці. В жовтні перевезли у колонію в Борисоглібськ, Воронезька область. Звідти — в Таганрог. Ми були в повному інформаційному вакуумі. Нам постійно казали, що росія вже забрала все, що можна, що України немає. Але в моменти, коли було зовсім важко, я думала про рідних і ніколи не мала сумнівів — Україна на нас чекає, ми повернемося, це питання часу. Наші політики та військові роблять свою справу, треба просто почекати.

Про обмін дізналася не одразу... Був літак, після нього нас почали вантажити в КРАЗи, я почула запах ялівцю та здогадалася, що ми в Криму. А коли побачила, що під’їжджаємо до Чонгара, зрозуміла, що їдемо в Україну. Побоювалася провокацій з боку росіян — вони могли оголосити обмін, а потім його зірвати. Але, дякувати богові, 17 жовтня 2022 року нас обміняли, та я опинилася вдома.

Перше, що зробила — зателефонувала мамі: «Ма, я вдома, зі мною поруч мій командир, не хвилюйся!». Потім кумі, бо вона єдина, хто знав, що я весь цей час знаходилася на «Азовмаші» та на «Азовсталі». Наступного дня я вже була в Києві, де мене зустріли батьки.

Полон змінив мене, я почала цінувати кожну хвилину, не існувати, а жити. Звісно, більше часу зараз проводжу зі своїми рідними та близькими людьми. Зрозуміла, що треба насолоджуватися всім, що відбувається, тут і зараз, тому що завтра може не настати.