«Найжахливіше — спостерігати, як руйнується твоє місто»

Коли заповнював анкету до війська, там було питання: «Придумай собі позивний — три варіанти». Розгубився і понавигадував щось не дуже цікаве. Переписуюсь якраз із дівчиною, і вона мені підказала, що я завжди хотів бути Орестом, ще після Майдану в 2014-му. Навіть задумувався додати собі в паспорт друге ім'я: «Дмитро-Орест Козацький». Через бюрократичні перепони постійно відкладав. А тоді я, щоправда, без внесення в паспорт — та все ж отримав своє друге ім'я.

Всюди трупи

24 лютого 2022 року мене розбудили: «Почалося!» Мав пропрацьований алгоритм, діяв чітко за ним: знищити конфіденційні документи; разом із особовим складом і технікою виїхати на точку. Воно якось автоматом було, але все це поливалося соусом з адреналіну: вже було чутно звуки вибухів, відчувався масштаб небезпеки.

З цивільного кута зору, найжахливіше — спостерігати, як руйнується твоє місто. З військового — коли помирають твої побратими. А ще — бачити, як щось прилітає в будинок, у якому живуть звичайні люди, де немає нікого з військових. Жахливо, коли всюди трупи мирних, просто лежать по місту, ці хаотичні поховання, в дворах і на дитячих майданчиках.

Розповім про один дуже щемкий момент. Ще був цілим Пологовий. У третій лікарні ми зустріли волонтерів, які попросили допомогти охороняти аптеку. Вони домовились із власником, що для поранених цивільних, дітей вони винесуть звідти медикаменти. На вході біля аптеки довелось чергувати військовослужбовиці «Азова» Валерії «Наві» Карпиленко, і до неї підійшли глухонімі з написом на аркуші паперу «Чи зараз стріляють?» Очевидно, всім було дуже складно, але коли ти навіть не розумієш, чи зараз іде стрілянина, чи є ще якась небезпека… Для людей з обмеженими можливостями, зокрема глухонімих, це просто катастрофа. І я пам'ятаю, як Валерія мені розповіла, що показала жестами їм у відповідь: «Ні».

Крик на всю планету

На «Азовсталь» я потрапив, якщо не помиляюсь, 1 березня. Нам повідомили, що ми переїжджаємо туди з командного пункту в Маріупольському трамвайно-тролейбусному управлінні. Переїхали, заселилися, перші кілька днів чи навіть тижнів жили на першому поверсі. Обстріли ставали дедалі небезпечнішими, й ми спустилися під землю, до сховища. Допомагали організовувати роботу пресслужби полку, збирали заявки від журналістів, які хотіли отримати інформацію, коментарі. Робили прямі включення для наших командирів, заступників, які на той момент були речниками цього пункту незламності, останньої точки оборони Маріуполя. Іноді я ходив до цивільних, знімав із ними інтерв'ю, які ви могли бачити. Знімав їхню евакуацію.

Писали тексти на підставі тої інформації, яку отримували з місцевих груп у соцмережах і від наших бійців, які боронили на поверхні й нас зокрема. Я аж ніяк не професійний журналіст, не дуже розуміюся на цьому, більше скажу — мені дуже складно писати, тому дякую Валерії Карпиленко, «Наві», яка допомагала робити це літературно, красиво, щоб ті тексти захотів прочитати кожен.

Були дні, коли здавалося — не можу вже нічого робити. Але мусив, хоча б заради людей, які зверху обороняють зі зброєю, ризикують своїм життям. Ми мали розповісти світу, кричати на всю планету про те, що відбувається. Впевнений, що саме інформаційний розголос частково допоміг у тому, що влада не кинула нас напризволяще. Насправді дуже спірне питання, що було краще: піти в полон чи до останнього тримати оборону. Мені зараз складно оцінювати, бо я вже на свободі, мене обміняли, і я навіть уявити не можу, що проживають побратими, які лишаються бранцями. Але чомусь мені здається, що завдяки розголосу ми й вийшли в полон. І ще це врятувало поранених, яких просто вбили б.

«У серці жила надія»

Усі українські зірки, публічні люди викладали мої фотографії. The Time взяв фотографію на обкладинку, на першу шпальту, Associated Press, Reuters — найбільші світові агентства. Мені, з одного боку, було надзвичайно приємно, а з іншого — ти розумієш, що важливішою була надія: а раптом це якось зможе нам допомогти. Бо направду ти досі в оточенні, по тобі стріляють, жах не припиняється. До того ж розумієш ціну цього визнання. Тисячі смертей цивільних і побратимів. Чи хотів я, щоби мої фотографії стали відомі такою ціною? Ні. Я б охоче відмовився від чого завгодно, аби тільки можна було повернути час назад і всіх врятувати. Й ті фотографії не завдяки мені були зроблені, хоч і моїми руками. А завдяки тим, хто нас обороняв і давав можливість мені фотографувати, бути живим як мінімум на той момент…

З «Азовсталі» ми виходили в останній день, коли можна було, а відбувалося це загалом від 16 до 20 травня. Йшли партіями, і пам'ятаю, що ми з побратимами залишали «Азовсталь» по обіді. Було сонце, така погода тепла! У серці жила надія. Нарешті припинилися ці постійні обстріли, закінчилось усе, хоч якось. І це стосувалося не тільки переживань за себе: в мене було розуміння, що є купа поранених побратимів, які потребують невідкладної допомоги, і від цього також ставало трохи легше.

Ми йшли вулицею Набережною, вздовж «Азовсталі». З одного боку, відчувалось полегшення, з іншого — невимовний біль від того, що бачиш своє зруйноване місто. І ще розумієш, що зараз тебе звідси повезуть, бозна куди, в тяжкі умови, — суцільна невідомість попереду…

Маріуполь був вітриною неокупованої Донецької області. Показував, яким може бути місто на Донеччині, якщо воно під контролем України. Місто розвитку, перебудов і краси, я б сказав. А терористи завжди хочуть знищити будь-яку красу.

В Оленівці нас щоранку виводили, шикували, ми мали стояти під російський гімн. Мені пощастило, як порівняти з іншими, бо до мене там застосовувалася тільки фізична сила, били, тикали ножем в обличчя, шию. На території колонії був ДІЗО, дисциплінарний ізолятор, я його називав «філіалом днр». Росіяни туди відправляли військових, з яких треба познущатись. І саме там руками днрівців катували полонених. Звідти було постійно чути крики побратимів, над якими вчиняли тортури.

Чомусь була віра й впевненість у тому, що я повернусь додому. З одного боку, це добре, бо підтримувало моральний стан, а з іншого — погано, бо в руках ворога не можна бути таким наївним. Молився про повернення додому. Старався не набридати богу своїми проханнями, але просив: якщо є така змога, звільни нас усіх швидше та поверни до своїх.

В останній день нам вранці видали хліб, і я не знав, що з ним робити — чи з'їсти зараз, чи залишити на вечерю, бо ми сподівалися й очікували, що нас можуть обміняти. Коли я голодний, мені тяжко заснути. Один шматок хліба завжди залишав, щоб з'їсти перед сном. Думав: а раптом нас не заберуть або одразу повернуть, а в мене не буде цього шматочка хліба на вечір, як заснути? Я той хліб так і залишив, надкусив, здається, трохи… Потім дорога, майже два дні. І коли нас уже обміняли, був дуже голодний. Ми з’їли якісь бутерброди, а ще був просто буханець хліба. Їв його, крихти сипалися на покривало, я за інерцією їх одразу збирав, закидав до рота, доїдав. І потім вже в якийсь момент зрозумів: все, ти вдома, в Україні, тут буде їжа, можна не збирати ці дрібки.

Я досі намагаюсь повернутися до звичайного життя, до думки, що їжі — достатньо. І через постійний сором, що у когось зараз цієї їжі немає, завжди доїдаю до кінця.

В російському полоні розповідають, що Україні не потрібен

Від нас, на жаль, мало залежить. А сумнівів із приводу щотижневих акцій в людей чимало. Часто пишуть: «Навіщо ви виходите під київську мерію? Чому ви там стоїте, а не йдете під офіс Президента чи ще кудись?» Для мене найкраща мотивація, чому я ходжу на акції, — коли тебе міняють, ти виходиш і бачиш фотографії, бачиш, що кожного тижня за тебе виходили сотні, тисячі людей, у різних містах України та світу, боролися. Це тебе відновлює, реінтегрує у суспільство, в тебе з'являється цінність як у громадянина України, бійця, який боровся за свою країну. В російському полоні тобі постійно розповідають, що ти нікому в Україні не потрібен, про тебе всі забули, ніяких обмінів не буде. Й от ці акції — це те, що моментально руйнує російські міфи.