«Жодне місто не було в такій ситуації. Абсолютна смертельна пастка»

2014 року, після спроби окупації «днр», відчувалося, що місто прифронтове. Все сіре, темне. І люди теж. Мені запропонували піти працювати у міську владу, до команди мера, відповідати за комунальну сферу. Було сказано: «Війна поруч, ми це розуміємо. Але в наших дітей — одне дитинство. Й життя — одне. Сидіти й казати: «Через війну не будемо нічого робити», — неправильно і не про нас». Наприкінці 2015-го почали працювати. Серед перших справ зробили незначну новорічну ілюмінацію в центрі міста. Прийшли містяни, і тоді я побачив, що в них були зовсім інакші обличчя, світлі.

Грандіозні плани

Незалежні соціологічні опитування завжди давали нам розуміння, що робити. І ми це робили. Я відповідав за комунальну сферу. Мені здавалося, що всі покрівлі в місті течуть. На нас чекали в усіх районах. Але за два-три роки потік людей з цими проханнями суттєво зменшився. Останні опитування були вже не про покрівлю, нас просили про завод, що очищує воду, та аквапарк. Бо люди росли разом зі змінами.

Ці зміни відчувалися не тільки у власній квартирі. Ти виходив у чистий під’їзд і знав, що доклав до цього копійку, це залежало від тебе. Бачив затишний двір, розумів: це зробили, бо я запропонував. Йшов до сучасної європейської зупинки, дивився на табло, розраховував свій час, заходив у кондиційований автобус із чемним водієм. І під час усього маршруту бачив приємні оновлення, до яких був дотичний як житель міста. Лютий щороку — це завжди початок робіт у різних напрямах. Уже був затверджений бюджет. Плани були грандіозні.

Не можу зараз дивитися відео російських пропагандистів про Маріуполь. Боляче. Лише одного разу краєм ока бачив, як вони «святкують» день міста. Вони повернулися навіть не в радянський союз, а набагато гірше. Бо всі зміни, що сталися, були можливі тільки під українським прапором.

2022 року ми мали зайти в будівництво полігону з переробки та сортування сміття. Водоканал планував масштабні роботи, пов’язані з каналізацією. Європейський інвестиційний банк надав нам кредит майже 14 мільйонів євро на реконструкцію освітлення міста. 28 тисяч світлових точок мали переробити на LED. Ми йшли до цього чотири роки. Лютий — це програма підтримки ОСББ. У місті було 70 ОСББ, коли ми прийшли. За три-чотири роки їх стало майже 1300. Маріупольці брали на себе відповідальність, розуміли, що є підтримка міста, що на капітальні ремонти, облаштування дворів і під’їздів виділяються значні суми. Треба було тільки слідкувати за своїм будинком. За п’ять років будинок робимо безаварійним і подальші запити теж підтримуємо. Без людей, які прагнули цього, все це було б неможливим. Тому останнім часом я не бачив, щоби хтось чинив у відремонтованих під’їздах щось погане чи розмальовував щось у дворі. Та й пильні бабці не давали такої змоги! Пилососи їздили підмітали тротуари, косилася трава, милися дороги. Чисті контейнери для збирання сміття стояли біля під’їздів, сміття забирали день у день, за потреби і двічі на день. Потім дійшли в обговореннях, що сміттєпроводи в будинках — вчорашній день й антисанітарія. Не одразу, але домовились… Коли почалися бойові дії, люди все одно виносили сміття у зав’язаних пакетах в те місце, де стояли контейнери. Сподіваючись, що як не сьогодні, то завтра приїдуть, заберуть…

«Мама загубилася…»

Як пересічний громадянин, я нічого про майбутній напад не чув. І як чиновник, який отримував доплату за секретність, теж не знав про вторгнення. Хтось же був у курсі, хтось комусь щось казав. Хто повірив — виїхав. Мені ніхто не дзвонив, нічого не повідомляв. У мене різниця з наймолодшим членом сім’ї рівно 50 років. Мені майже 60, онуку — 10, також Михайло Михайлович Когут. Якби я щось знав про те, що насувається, все б зробив, щоб родина виїхала. Але всі так само, як і я, вірили, що в XXI столітті неможливе подібне варварство.

Зазвичай, о п'ятій тридцять ранку я виїжджав із дому, робив об’їзд по місту, дивився, що і як у ввіреній мені комунальній сфері, щоб за потреби внести корективи в роботу керівників комунальних підприємств. 24 лютого 2022 року виїхав як завжди. Їхав Приморським районом, аж раптом задзвонив телефон, це був мер. Каже: «На Лівому березі обстріл в районі Пивзаводу. Є прильоти». Я виїхав на місце події. Дорогою набрав керівника «Маріупольводоканалу» Володимира Антоненка, який теж був на об’їзді міста. Приїхали разом, подивилися. Ситуація не критична: постраждалих немає, вибито декілька вікон. Подзвонив керівникам районної адміністрації Віктору Очеретину та аварійно-рятувальної служби Олександру Татаю, домовилися тимчасово затягнути вікна плівками, бо ж зима. Щойно від’їхав, набирає Очеретин, каже, що був повторний приліт і Татая поранено. Стало зрозуміло, що ситуація не така, як раніше, бо ніколи повторно в те саме місце не прилітало.

У перші дні продовжували працювати в штатному режимі, з нарадами в міськраді. Потім з'явилася інформація, що в Маріуполь зайшли диверсійні групи із завданням схопити мера Вадима Бойченка. Він отримав усний наказ виїжджати з міста на ніч та повертатися зранку, так і робив. Я лишався, бо в комунальній сфері проблеми трапляються 24/7, краще бути на місці. 27 лютого мер подзвонив і повідомив, що через бої на дорогах не зміг заїхати в місто. Далі ми постійно тримали зв'язок і так дізнавалися, що взагалі відбувається в частині держави, підконтрольній Україні.

Організували оперативний штаб, для нього в нас було три локації — Департамент розвитку житлово-комунальної інфраструктури на Митрополитській, 5, будівля виконкому на Митрополитській, 39 та «Маріупольводоканал» на Соборній. Змінювали місце перебування, щоб ніхто точно не знав, де ми збираємось, і не здав ворогу. О восьмій годині збиралася команда, й до нас долучалися ДСНС, поліція, військові. Від 24 лютого до 15 березня такі наради були щодня, без винятків. Гуртом розв'язували поточні завдання. Шукали місця, куди можна було відвезти людей зі зруйнованих будинків, бо безпечних районів лишалося дедалі менше. Розвозили у лікарні поранених, вагітних, шукали для медзакладів паливо та воду. Прибирали з доріг уламки громадського транспорту та зрізали обірвані проводи-тролеї. Коли люди дізнавалися, що міська рада перемістилася у «Водоканал», у відчаї приходили з різних питань. «Мама вийшла, загубилася, прийміть заяву!» Приймали, але знали, що знайти, скоріш за все, не вийде.

Порядок проти хаосу

До 27 лютого комунальна сфера й транспорт працювали як зазвичай. 27-го через обстріли сталися перші пошкодження на підстанціях Лівого берега, Кальміуського района, частково зникла електрика. Ми виїжджали разом із колегами та керівником Маріупольського ДТЕКу, де могли — лагодили.

2 березня почався цілеспрямований обстріл підстанцій, і одночасно зникло все. Ще два-три дні був газ, потім зник і він. До цього й погода була більш-менш, а одразу після вдарило –10 °С вночі, очікувана рання весна підвела. Потім ми зрозуміли — може, це й непогано, бо трупів було стільки, що плюсова температура призвела б до фатальних наслідків. Запаси продуктів у місті були, але переважно на базах, розташованих на околицях. Дістатися туди через обстріли та мінування різних ділянок було неможливо.

У паніці люди брали що бачили, а потім ще додалися мародери. Точно скажу, це була спланована акція: провокатори починали грабувати, а далі ситуація розвивалася неконтрольовано, котилася як снігова лавина. Коли ми побачили, як швидко нищаться магазини, вирішили створити продуктовий стратегічний запас. Сформували бригаду з машиною, зв’язалися з власниками деяких великих магазинів і складів. Брали воду, продукти та звозили у великий зручний бокс біля «Азовсталі». Поліція навіть надала охорону. Але щойно ми наповнили цей бокс — приліт, загинув працівник-комунальник, запас знищено. Тоді остаточно стало зрозуміло, що наводчики є навіть серед тих, із ким щодня працюєш пліч-о-пліч.

Організували випікання хлібу. Знайшли в порту млин, який до цього не працював три чи чотири роки. Поруч елеватор, де було зерно. Відшукали власників, домовились. Зібрали наших людей, запустили млин, бо ще було світло. Хлопці мололи зерно, збирали борошно у великі мішки. Потім везли з Приморського району на Лівий берег, на хлібозавод. Виходила нічна зміна й випікала до ранку десь 60 тисяч хлібин. Думаю, ми ніколи б не подужали таке за мирної доби… А потім знову — наводка, приліт на завод, і виробництво зупинилося.

Росіяни не переймалися життям і безпекою містян. Їхнім завданням було посіяти такий хаос, щоб люди потім за шматок хліба та води прийняли будь-яку владу. Ну, й здобути додаткові важелі на час переговорів. Якщо б вони дійсно прийшли звільняти людей, дали б тим змогу спокійно виїхати.

Остання нарада

Комунальники — звичайні люди. Зрозуміло, під час блокади ми вже не платити зарплату, й вони могли просто не виходити на роботу. Але питання про гроші ніхто не ставив. Всі робили своє діло під обстрілами, доки взагалі могли дістатися певних районів.

Низький уклін за це, не розчарували. Я не міг сказати точно, чи залишаться вони, але ми зібрались, ухвалили рішення бути з мешканцями міста — і були. Якщо хтось не приходив з колективу, намагалися шукати і дуже раділи, коли знаходили. Дехто виїхав заради родини і не зміг попередити, вийшов на зв’язок пізніше. Хоча ми одразу казали: хто хоче — може їхати, родина — святе. Ця команда, працівники підприємств, прийшли разом зі мною та роками будували той Маріуполь, який всі знають. Перед їхніми очима все це було знищено.

15 березня була наша остання нарада. Будівлю «Водоканалу» обстріляли. Теж, думаю, хтось навів. Але нас бог прикрив, бо в залі, де зібралося багато народу, уламком з вікна поранено було лише одну людину, яка сиділа в першому ряду. Робити щось без ризику для життя вже було майже неможливо. Ми навіть додому з «Міськводоканалу» не ходили, ночували в напівпідвалі. 18 березня, звідти ж, ті, хто лишився, виїжджали з міста.

Сім’я поїхала раніше, на дачу під Маріуполь. Було зрозуміло, що допомогти ми вже нічим і нікому не можемо. Я ще майже три дні лишався в місті, а потім рушив до рідних на Білосарайську косу. На другий день до нас вже завітали з пропозицією співпраці з окупантами. Мене відвезли в Донецьк, сказали, що люди рівня керівників підприємств можуть пройти фільтрацію тільки там. Але фільтрацію цю я так і не пройшов.

У середині квітня сім’я виїжджала частинами. Старша донька з чоловіком пройшла фільтрацію за 1500 гривень з людини. Я з дружиною рушив на Гурзуф, Бердянськ, Крим, поки не було блокпостів на цьому напрямку. Думав виїхати через Чонгар і загубитися. Але моє прізвище було в базі, тому в Криму мене протримали в клітці 33 години з перервою на розмови. І ще дві години у Пскові, під час спроби виїхати в Литву. Врятувала легенда про хвору дружину, якій терміново треба в лікарню.

Надвисока ціна

Немає ворогам прощення за все, що зробили. Бог є, а отже, відповідати доведеться, в цьому житті чи наступному. В голові не вкладається. Яка була необхідність тисячами вбивати людей?! Руйнувати місто? А потім ще й називати себе «визволителями». Справедливо було б зібрати всіх керівників цього нападу, привезти в Маріуполь, поставити просто неба і пустити до них людей. Так, жорстоко. Але неможливо описати, як жорстоко вчинили з нами.

Зараз уже усвідомлюємо, які ризики несе повітряна тривога. А на самому початку ті, кого вбивали, просто не розуміли, що відбувається. Жодне місто не було в такій ситуації. Жодне. Абсолютна смертельна пастка…

Я завжди казав, що віддаю себе цій роботі, сиджу допізна, щоби мій онук жив у кращому Маріуполі. Варто було проїхати повз центр до Лівого берега, подивитися на підсвічені будинки, чисті вулиці, парк «Веселка», й одразу зрозуміло, скільки зроблено за п’ять років. Наша команда була не про «заробити» чи «вкрасти». Ми — про результат. І результат був, величезний ривок вперед. Якби ще п’ять, а краще десять років такої роботи, Маріуполь був би прекрасним європейським містом. Масштабуючи ці терміни на країну загалом, я думаю: що було би, якби керівники всіх рівнів працювали на Україну від початку доби незалежності? Якою наша Батьківщина була би за 30 років? Зовсім іншою державою. І кожен подумав би тисячу разів перед тим, як нападати. А так — понад 30 років згаяно. І ціна за уроки, що отримуємо, надвисока. Сподіваюся, вони хоча би будуть засвоєні. Головний урок: або працюємо, чесно, невпинно, всі разом, або нас просто не стане.