Eyewitness Name:
Василь Клат
директор Департаменту транспорту та зв’язку Маріупольської міської ради, 2016-2022 роки
«Місто було готове до евакуації»
Eyewitness Name:
Василь Клат
директор Департаменту транспорту та зв’язку Маріупольської міської ради, 2016-2022 роки
Тримали транспорт на ходу до останнього, але скоро не залишилось жодного вцілілого автобуса
Маріуполь жив таким чудовим життям, мав неймовірно стрімкий розвиток. Як стовідсотковий маріуполець, можу сказати, що усі ми були впевнені у великому майбутньому міста, війна не мала початися. Я і уявити собі не міг, що може дійти до такої катастрофи. В логіку нормальної людини це не вкладається і ми нікуди не збиралися їхати. З дружиною напередодні купили новий диван, який нам привезли та зібрали 25 лютого. Потім ми з цього дивану взяли подушки та віднесли їх до підвалу… так і залишилося – половина дивану в квартирі, половина в підвалі.
Ніхто не очікував такої катастрофи
24 лютого прокинулися від перших вибухів рано-вранці, почалися бойові дії. Але що вони приведуть до такої катастрофи й гадки не мав. Думав, що це буде конфлікт, такий як попередні 8 років, але що дійде до знищення міста…
Страху не було. Була впевненість, що ми вистоїмо, що переможемо. Перший час ми були в квартирі. Скотчем заклеїли вікна, щоб не травмуватись осколками. Потім переїхали з кімнат у коридор, намагалися виконувати правило двох стін. А коли вже снаряди почали прилітати біля під’їздів, на подвір’ях, тоді перемістилися на кілька ночей в підвал нашого будинку. Потім ще кілька ночей провели в підвалі іншого будинку в сусідньому кварталі. На підлогу накидали одяг та вчотирьох там спали. Як і всі маріупольці, рубали дрова, готували їжу на багатті. Готували, щоб один раз на день поїсти, чай робили. Чесно кажучи, апетиту тоді зовсім не було.
Намагались підтримувати транспорт на ходу
Маріуполь опинився одним з перших міст України в оточенні окупаційних військ. Евакуаційні заходи розробляються заздалегідь, але під час війни та оточення евакуацію, мабуть, роблять тільки військові.
Перші наші евакозаходи були пов’язані з «Укрзалізницею» та потягами, також по заявках наших соціальних служб вивезли до Запоріжжя дитячі будинки. Міські перевезення комунальним транспортом продовжувалися до початку березня – першими зупинили тролейбуси, потім трамваї. Коли ми вирішили зупиняти та заганяти трамваї в депо, ми трохи не встигли – одна підстанція була розбита. На дільниці Кальміуського району та Лівого берега, як ми кажемо «у полі», залишилося десь 5-6 трамваїв. Вони були розбиті та підірвані.
2 березня у штабі ми ухвалили рішення зупинити перевезення по місту автобусами та готувати їх до евакуації людей. Погода була мінлива, мороз та сніг, а автобуси специфічний вид транспорту, необхідно було підтримувати на певному рівні заряд акумуляторів та заправляти паливом. Водіїв, що мали змогу дістатись на роботу, ставало дедалі менше. Був певний кістяк людей, які мешкали неподалік депо, але з кожним днем їхня кількість скорочувалась.
Перший раз ми побачили наш пошкоджений транспорт в ніч з 4 на 5 березня. Зранку прибули на роботу, весь майданчик, на якому знаходився транспорт, був накритий вночі артилерійським ударом. Автобуси та тролейбуси стояли всі побиті. Обстріл продовжувався, тому ми забігли в будівлю депо. Тоді було пошкоджено десь близько десяти машин. З кожним днем кількість транспорту, який виходив з ладу, збільшувалась. Але всі автобуси поступово були знищені.
Мрію про день, коли буде звільнений Маріуполь. Багато чого хочеться уявити, зробити. Хочеться нарешті видохнути, сказати: «Все!», – та йти наводити порядок у місті.
Неможливо евакуювати людей без режиму тиші
Місто було готове до евакуації. Ми мали 100 комунальних автобусів, близько сотні автобусів приватних перевізників у хорошому стані, містоутворюючі підприємства також із власним парком. Усе це в підсумку гарантувало нормальне перевезення людей.
Ми виходили на зв’язок із міським головою. Він дотримувався чіткої позиції щодо евакуації. Погоджував усі заходи на підконтрольній території та лінії розмежування, хоча вже тоді ми не до кінця розуміли, де вона. Знали, що Маріуполь взятий у кільце. Місто було готове, але евакуація під обстрілами, вибухами, авіаударами… Мабуть, такої технології ще не існує.
Ми не розуміли, що буде такий масштаб трагедії. Що нас вбиватимуть, наше місто палитимуть. Це неможливо уявити, тим більше, точно спланувати, що робити в такій ситуації.
З міста виїхав, але в безпеці себе не відчув
14 березня у моєї дружини був день народження. Скромно святкували у підвалі, а ввечері до нас забіг наш давній знайомий – лікар. Відвів у бік та каже: «Є коридор, я точно знаю. У мене всі речі зібрані, родина готова. Стрибаємо в машину та їдемо». Купа машин зібралась, з різних боків. Багато побитих, заклеєні плівкою вікна, в деяких взагалі їх не було, хтось на пробитому колесі. На це страшно було дивитися. Їдеш в машині та відчуваєш себе заручником… Ліворуч вибух, потім праворуч вибух, потім в 15 метрах попереду… Начебто з міста виїхав, але в безпеці себе не відчув. Радість була, але така, стримана.







