«Діяли за принципом — вберегтися і вижити та принести при цьому людям користь»

24 лютого 2022 року, коли ворожі війська були на підступах до Маріуполя, керівництво ухвалило рішення передислокувати апарат управління до Покровську. Ми вивезли зброю та майно. З добровольців та працівників різних служб сформували два зведені загони. Один загін мав виконувати завдання в Маріуполі, а другий було сформовано для евакуації людей з Волновахи. Я очолив загін, який працював у Маріуполі.

Роман Ткаченко, який на той час був начальником Маріупольського районного управління поліції, сказав: «Ми так багато говорили про патріотизм, тепер маємо слова довести справою». 27 лютого у повному складі загін повернувся в місто. За добу нашої відсутності Маріуполь змінився – з вулиць майже зникло цивільне населення, лишилися тільки автівки та люди у піксельній формі. З кожним днем ситуація ставала більш напруженою.

Взяли в полон днрівців

Одразу ввели режим патрулювання та охорону певних об’єктів – для комунікації направили поліцейських на «Азовсталь» та комбінат імені Ілліча, де дислокувалася 36 бригада. Ми самі знаходилися в казармі в підвалі, по райвідділах працівники теж в підвалах були. Кожного дня заступали на службу, кожен виконував свої обов’язки – їздили вулицями міста, сповіщали населення, взаємодіяли з військовими. Коли на Лівому березі вже точилися бої, КОРДівці узгоджено діяли разом із Азовцями.

Була ситуація, коли росіяни зайняли дві багатоповерхівки, то наші КОРДівці оточили один із будинків і полонили 13 днрівців та росіян. Це підняло нам дух. Пам’ятаю, начальник КОРДу прилітає, показує фото, хлопці аж збадьорилися! Зачистили багатоповерхівку, але й бус тоді один втратили.

Неконтрольоване мародерство

Злочинності як такої не було. От мародерство – так, причому таке, неконтрольоване. Траплялося, що і ми самі відкривали магазини, щоб люди могли хоч якось поповнити запаси, адже все одно продукти б зіпсувалися. Нічого страшного, якщо харчі заберуть, а алкоголь ми зливали. Був випадок, до мене прийшла жінка, мати однокласника мого сина. Каже: «Я знаю, що ваш син разом із моїм навчався. Мій злякався обстрілів і десь побіг. Казав, що хотів пішки йти у Покровськ, до батька. Вже два дні його немає». З поведінки бачу, що в неї нервовий зрив. Шукали десь дні три-чотири, наряди по радіостанції передавали його прикмети. Але розуміли, що, мабуть, дійсно вийшов з міста, бо психіка не витримала.

Якщо хтось зчиняв п’яні дебоші, то затримували, розбирались, а за деякий час відпускали – посиділи, прийшли до тями та додому.

Чи не вперше відчули щиру вдячність

Щодня слідчі їздили, документували всі обстріли, знімали відео, складали протоколи огляду після кожного бомбардування. Все це робили до останнього й  матеріали скидали на «велику землю». Додам, що зазвичай поліцейські нечасто чують слова вдячності за свою роботу. Напевно, спрацьовують застарілі стереотипи. Але в Маріуполі ми зустріли нове ставлення населення до нас – чи не вперше відчули щиру вдячність. У співробітників це викликало глибокурозчуленість і, звісно ж, бажання допомагати ще більше. Додало мотивації, стало додатковим ресурсом, тому хлопці, попри постійні обстріли, виїжджали ще і ще. Трошки відпочинуть, і знову їдуть.

Зв'язок давав можливість координувати дії

Поки був зв’язок, мій телефон палав від дзвінків. Інтернет тримався майже до останнього, бо у нас були два ретранслятори – ГУНП у Донецькій області та в патрульної поліції. Біля міської ради була найвища будівля в місті, й там на даху ці ретранслятори стояли. Згодом на них перейшли всі радіостанції – поліція, ДСНС, швидка допомога, міська рада, «Азов», інші військові підрозділи. Все, що відбувалося в місті, члени нашого координаційного штабу управління містом чули, розуміли. Всі були на цих станціях, їх довелося перепрошити на іншу хвилю, коли зник зв’язок. Це було дуже важливо, адже тримало разом. Всі знали, де прильоти, й туди одразу їхала швидка і ДСНС, докладали, скільки поранених та яка обстановка.ї

Інформація була найбільшим дефіцитом

На «Азовсталі» ми розробили бойовий листок із новинами, адже люди були позбавлені будь-якої інформації. Взяли на себе друк і розповсюдження. Саме з цього «видання» містяни й дізналися новину, що Волноваха та Маріуполь отримали статуси міст-героїв. Щоб дізнатися якісь новини, на вулиці збиралося до сотні людей. Усі цікавилися ситуацією, бо жодних звісток не було. Люди стояли в чергах, щоб отримати то воду, то їжу, але коли поліцейський ставав і починав читати, то всі уважно слухали й забували про все інше. Добрі вісті надихали й давали надію. Одну з новин я повідомив особисто: «Ось, наші хлопці тримаються, від Києва ворога відкинули». Тут і вода вже стала нецікава! Навіть прильоти десь поруч не так жахали. Кажу людям розходитися, а вони просять дочитати.

У день авіаудару по пологовому будинку № 3 ми познайомилися з журналістами Associated Press, які зняли фільм «20 днів у Маріуполі». Відтоді підтримували тісну комунікацію. У нас можна було зарядитися, щось поїсти. Від нас вони передавали відзняту інформацію до своєї редакції, щоби світ міг побачити, що відбувається. Це було дуже важливо, інших таких рішучих журналістів не було в місті. Майже день у день світ бачив найстрашніші події в Маріуполі — по світлому вони знімали, а ввечері та вночі обробляли та надсилали.

Надалі після знайомства журналісти працювали в супроводі поліцейських. Вони перші побачили ворожі танки, разом із нашим співробітником опинилися заблокованими в лікарні. Явважав, що вони загинули. Вже попрощалися подумки з колегою, який був із ними, адже його радіостанція затихла. Але за добу туди зайшла наша розвідка, розблокувала їх. Разом із «Азовом» розвідка провела маленьку спецоперацію та вивела журналістів і наших поліцейських з лікарні. Щоправда, тоді загинув патрульний.

Патріотами не народжуються, ними стають. Це потрібно прищеплювати з дитинства, щоб воно горіло в головах і серцях. Перемога починається з переконання, як на ринзі, так і на війні. Ось про це ми повинні пам’ятати, щоб вкласти в голову собі, своїм дітям та оточенню, щоб перемогти.

Відкриття Мангушу для евакуації людей

У нас також був наряд з охорони автобусів. На автобазі стояли автобуси, призначені для евакуації, бо траплялися дні, коли йшли розмови про «зелений коридор». Був організований гумконвой, але його росіяни не пропустили.

Одного дня поїхали подивились блокпост на Мангуш. Планували через Мангуш везти людей на евакуацію, та біля блокпосту необхідно було розтягнули бетонні блоки. Зробити це важко, адже узбіччя заміноване та обстрілюване росіянами. Але ми все одно заходилися розбирати ті блоки. Росіяни по нам стали гатити, ми ледве встигли врятуватися. Наступного дня все ж прибрали міни з дороги, розтягли блоки як змогли, й люди потроху поїхали… Одна, друга, третя машина. Знайшлися першопрохідці-сміливці. почався цей гуманітарний коридор. Були й ті, хто загинув у машинах, проте люди почали виїжджати.

Там, де були ці автобуси, мої хлопці казали, що голови вже не можна підійняти, фронт підійшов до сусідніх будинків, за двісті метрів видно росіян. Автобуси всі посічені, нема що охороняти, тому злили пальне та відійшли. А в ці квартали зайшов ворог.

Весілля під канонаду

Був такий зведений загін, із цивільних, які до нас прийшли, здебільшого – ветерани МВС. Ми їх озброїли та прийняли до складу. Один із цього загону – Андрій Коваленко. Якраз у розпал подій, коли чи не кожен вже усвідомлював імовірність і навіть неминучість смерті, він вирішив узаконити стосунки з цивільною дружиною Мариною. Звернулися до мене, як до старшого в поліції Маріуполя, з проханням їх розписати. Ми з хлопцями зібралися, поїхали в центральний РАЦС, він вже розбитий, без вікон. Зайшли в зал, надрукували наказ № 1 за моїм підписом, юридично прописали, що вони тепер чоловік і дружина. Момент щирий і незабутній.

До речі, саме Марина, лікарка, мене лікувала, коли я захворів на запалення легенів, майже при смерті був. Десь знайшли крапельниці, вона тримала ці крапельниці в руках, поки крапала, та, дякувати Богові, поставила мене на ноги.

Пішли по воду та загинули

Усе йшло за наростанням. Авіація – спочатку раз на день, два рази на день, а потім вже й що двадцять хвилин. Згодом додалася корабельна артилерія. Цю стратегію росіян з захвату міст ми вже бачили – поклали багатоповерхівку, пройшла задимленість, пішли далі. Ми щось планували, перекривали, рили, влаштовували позиції, а вони просто складали будинки, де переховувались мирні мешканці Маріуполя.

Найважче було усвідомитисаму ситуацію, прийняти нову реальність. Наприклад, коли помічаєш трупи із баклажками й розумієш: йшли по воду і ось тут вже лежить ціла сім’я. Загиблих ябачив дуже б агато – на місцях злочинів, не пов’язаних із війною, і з 2014 року, але то були військові або колеги-правоохоронці. А тут – могили у дворах і на дитячих майданчиках.

Страшно, коли що недвір, то могила або тобі назустріч хтось тягне на візку чи санчатах труп... Але ідентифікувати тіла загиблих намагалися, наскільки це було можливе. Зробити аналіз ДНК чи щось таке вже не було можливості. Особи загиблих встановлювали зі слів очевидців, знайомих та рідних. Складали списки та передавали їх у Покровськ.

Пам’ятати кожного

Серед наших були поранені та вбиті. 10 березня зник екіпаж патрульних на Лівому березі. Було поранення в ногу співробітника БПОП – батальйону поліції особливого призначення – Максима Івлєва. Важке поранення отримав співробітник Управління стратегічних розслідувань (УСР), капітан поліції, старший уповноважений Василь Казарин. 12 березня загинув Артем Галькевич,  інструктор нашого юридичного інституту. 14 березня отримала поранення слідча Ірина Горяга. Також у той день загинули її чоловік і син. Заступник начальника УСР у Донецькій області, майор поліції Віталій Ксенофонтов був поранений у той самий день, він розвозив гуманітарку. Пізніше Костя Теліпайло, «Каспер», лейтенант поліції зі штурмового управління «Корпус оперативно-раптової дії», загинув у порту. Ще один спецпризначенець – на «Азовсталі». Загальної кількості загиблих поліцейських у мене немає.

Ризикована евакуація

15 березня, коли вже не було можливості виконувати поліцейські функції в місті, за погодженням із керівниками Національної поліції України та областними я зібрав особовий склад та повідомив, що необхідно виходити з оточення, поки ще є якісь коридори для виходу. На той час крім Приморського району та «Азовсталі» все місто було вже окуповано. Так почалася наша евакуація.

Для поліцейських ризик був у тому, що переважна більшість з них у так званому «днр» була в розшуку, оскільки у 2014 вони вже вийшли з Горлівки, Макіївки, Донецьку та інших міст, які того часу були окуповані. Тому о п’ятій ранку я зібрав особовий склад, сказав, щоб вигадали собі легенди, шукали цивільний одяг та намагались виїхати в колонах із автівок.

Під час виходу різні ситуації траплялися на блокпостах, коли проходили перевірки. Хтось потрапив у полон, хтось довго через рф виходив, хтось був поранений чи контужений... Близько десятка поліцейських залишилися на «Азовсталі».

Патріотами не народжуються, ними стають

Буде справедливо, якщо вони зрозуміють всю ницість та безчестя своєї нації. А взагалі наразі не про них треба думати, не про покарання (сподіваюсь, воно їх не мине), а про нас самих.

Зрозуміло, що до Москви ми не дійдемо, її не захопимо, але дискредитувати їх на весь світ, щоб вони стали «нерукопожатними» назавжди – можливо. А для України це має бути метою, показником нашої бойової спроможності. А ще – єдності та власної відповідальності, бо ми бачимо різні випадки: хтось поїхав до інших країн, а хтось воює, хтось у тилу підтримує обороноздатність країни, а хтось всіляко ухиляється від мобілізації. І щоб не було ганебних проявів серед наших громадян, треба пам’ятати, що патріотами не народжуються, ними стають.