«Найстрашніше — втрачати друга, який помирає в тебе на руках»

Я закінчив Генічеське медичне училище. Попрацював півроку фельдшером на швидкій допомозі. Потім пішов до Державної прикордонної служби України, прослужив на КПВВ «Чонгар» десь півроку, брав участь в АТО. В «Азов» пішов у 2018 році.

Ми всі знали, що буде, і казали: готуйтесь до двіжухи. Військові кричали буквально: «Буде війна! Просто так ніхто не підтягує таку групіровку». В Маріуполі ми проводили тренінги для цивільного населення з першої домедичної допомоги, тактики дій під час надзвичайної ситуації, обстрілів — що робити, куди бігти, як себе поводити. Але більшість людей носила рожеві окуляри. Ми ж були готові. Не до авіації, звісно, і не до ракет. Але морально підготувалися. Всі, і я особисто. Єдине що — добре, якби все почалося десь за місяць. Бо в мене відпустка планувалась — і накрилась. Хотів побачити Мексику, місто Канкун.

Не вистачало… всього

Я був старшим екіпажу медичної евакуації. Лежав на капоті машини, їв чіабату, пив енергетичний напій, аж раптом наді мною пролетів літак, який скинув ракету. Отак я і зустрів повномасштабне вторгнення — в повному ошеломлєнії. Був готовий пострілятись із кимось, та не до авіації, ні. Але я шо? Я — медик. Повна бойова готовність. Перший час все було відносно спокійно, поранених не було. А потім вже понеслось. Як вони «Урагани» та «Буратіно» запустили, стали довбити по місту авіацією, тоді й пішла робота.

Приїхав командир, сказав, що треба їхати на Приморський район, там точки евакуації, бо супротивник наближається з боку Бердянська. Я був ошеломльон цією новиною, адже вірив, що ворога тримають на адміністративному кордоні з Кримом. А вони там маршем пройшли! Надалі розвозили по підвалах ліки, їжу, воду. Надавали маріупольцям допомогу. До нас водили людей, які постраждали від обстрілів, і ми зашивали їм рвані рани. Не вистачало антибіотиків, протибольових, перев’язувального матеріалу… Всього.

Пам’ятаю першого пораненого в повномасштабкє. «Безумний» — йому ногу відірвало рівно по берц. Пам’ятаю, як хлопці хліб випікали, у тихому місці, на камінчику. Літаки пішли на перезарядку, на якийсь час обстріли припинилися, і я подумав, що в бабусі вдома… А потім ФАБа впала, й одразу згадав, що не в бабусі. Відчував запах людини, що згоріла. Бачив жінку, яку розполовинило на вулиці. А ще — дитину, яка біжить із будинку в полум’ї, кричить, потім падає і більше не кричить. Але найстрашніше — це втрачати найкращого друга. Його не врятуєш, він просто помирає в тебе на руках. Передагонія, агонічне дихання… Намагаєшся ще щось зробити, але розумієш, що там — все.

У війні немає нічого такого романтичного. Як у фільмі «Троя» казав Гектор: «І чув передсмертні крики, і бачив смерть. І немає в ній жодного геройства, і немає в ній поезії».

«Пустіть по пільгах у рай!»

У мене були дротові навушники. Я вмикав музику — щось ультравіддалене від війни: Моцарта, Степана Гігу, Сердючку, — закривався у спальнику, уявляв, що це все сон, мріяв прокинутись на базі й сказати: «Ну його нафіг! Оце мені наснилося!» Але розумів, що, найімовірніше, тут, у Маріуполі, помру. А якщо помру, то хоча б із чистою совістю, і на тому світі всевишньому скажу, що загинув, коли рятував людей. Пустіть мене по пільгах у рай! Молився за прощення своїх гріхів. За здоров’я близьких людей, їхню безпеку, аби з ними все було добре. Аби всевишній їх захистив. Так і міркував: це розмін — моє життя взамін на їхню безпеку.

Не кажу, що бігав назовні під обстрілами, здебільшого сидів в підвалі. Мені туди людей приносили, і я з ними працював до упору. Потім думав: прожив цей день, зробив щось добре, і всевишній подарував мені ще один день, щоби створити ще більше добра…

У перших числах квітня я сказав командиру, що не вивожу, страх охоплює, боюсь, накою не того, якщо лишусь у Приморському районі. Вночі відправили мене з напарником у порт, там на нас щось гепнуло, все загорілося, і ми побігли. Сіли в човен, хлопці морем доправили до «Азовсталі». Там зустрівся з командуванням, і мене спрямували до шпиталю, де я виконував обов’язки із сортування поранених.

Люди гнили заживо

Постійно у шпиталі працювало 24 людини. 12 — молодший медичний персонал, 12 — старший, із них четверо — хірурги, двоє — лікарі-анестезіологи, двоє — асистенти-анестезисти, невропатолог, терапевт, психолог… На момент, коли я туди потрапив, поранених було близько двох сотень. Хірургічна не зачинялася, там постійно проводили операції. Потім 15 квітня був страшний авіаудар й кількість поранених в один день зросла до 600. Плюс 400 за добу. І єдина думка: «Коли це все скінчиться?» Надто багато смертей для одного життя. Ліки мали тільки ті, що встигли взяти з міста. Якось прилетіли хлопці на гелікоптерах із «великої землі», привезли медикаментів. Небагато, звісно, але хоч щось. Були запаси води, але зрештою закінчились, і в хід пішли пожежні резервуари. Ще дощову збирали: назовні стояла клейонка, яка ловила краплі та зливала у відро.

Відносно нещодавно трапилася епідемія коронавірусу, і весь завод був усіяний антисептиками. «АХДешка» добре горить: робиться щось на кшталт окопної свічки, і на ній можна гріти воду, а в тій воді обробляти хірургічні інструменти. Якийсь час використовували «Бетадин». Коли він закінчився, пішов у хід йод. Його розводили з водою, мали типу аналог «Бетадину». А потім — усе… Коли закінчилися нитки для шиття, під кінець шили тоненьким мідним дротом. Якщо його обробити, він відносно чистий.

Поранені потребували посиленого харчування, оскільки для нормального загоєння ран потрібно більше білків і вуглеводів. Адже тканині нема з чого відновлюватись. Але запаси були скудні. Кожен із нас стабільно втрачав вагу. Особисто я втратив 20 кілограмів. Є військові, які втратили близько 25 кілограмів, і при цьому вони боронили завод. Якщо рани гнояться — шанси на одужання мізерні. Та нагноєння ран в тих підвалах не можна було уникнути, бо інфекційні збудники кишіли просто всюди. Люди гнили заживо.

Стійкість духу чоловіків, які при цьому були на позиціях — не передати словами. Ми все ще вірили, що нас врятують. Бачив очі бійців сповнених надії та віри в повернення додому живими.

Ми — героїчна нація, яка стримує потужний натиск орди вже тривалий час. Жодна армія світу не вистояла би стільки. А ми стоїмо. Неймовірною ціною тисяч українських життів.

Заклик до Ердогана

Якось вийшов на курілку, там сидять командири і кажуть: «От екстракшн, екстракшн». Я кинув вухо. Питаю: «Що таке екстракшн?» Вони пояснили. Я кажу: «Реджеп Таїп Ердоган — мусульманин. У Туреччині завжди були до кримських татар прихильні, френдлі. Може, мене послухає?»

Я зустрівся порадитись із Дмитром «Орестом» Козацьким, бійцем «Азову», фотографом, і Валерію Карпиленко. Вони мені підказали, як все це правильно записати, в якій послідовності що говорити. Відкрив камеру телефона, накидав тези, записав, виклав. Упродовж двох годин відео було перекладено турецькою, і його побачив сам Ердоган. Яка в нього була реакція — не знаю. Що він сказав — не знаю. В «Інстаграмі» від нього лайків не було, у друзі не додався. Але, як результат, наших командирів Туреччина забрала. І ще багато чого було зроблено в ті дні турецькою стороною. Дуже багато…

Пізніше, в один із тих найскладніших днів я був на межі суїциду. «Хорус» — Лев Пашко, герой України — лежав поранений поруч і мене заспокоїв. Сказав: «Давай я тебе сфотографую. Покажи мені сердечко». Я йому показав сердечко закривавленими руками, він сфоткав. А у мене в навушниках грала випадкова пісня, десь з таким текстом: «Передайте моїй мамі слова: «Я побачив стільки болю, що не зламаюся ніколи». Рядок мені сподобався, з таким підписом в «Інстаграм» і закинув. Це фото швидко стало широко відомим.

Повернувся порожнім

Історія циклічна. 78 років тому, 18 травня сталася депортація кримських татар із Криму. І за 78 років маленького кримського татарина також депортували з його землі на тимчасово окуповану територію, в Оленівку. Два місяці ми там пробули… Саме там, у бараку, нас намагалися спалити заживо. Замкнули двері, підірвали, пожежа, крики, люди помирають одне в одного на руках. А вони стоять, п’ють каву і сміються. Уламки з того дня я із себе принципово не витягую, бо це для мене щось більше, ніж пам’ять.

Далі — Таганрог. Данте Аліг'єрі написав «Божественну комедію». Ця поема каже, що над воротами в пекло було написано: «Хто входить тут, покинь усю надію». І це те, що я можу сказати про ДІЗО в Таганрозі. Надії жодної. Мене за все життя стільки разів не гамселили, як там за один день. Раз на тиждень — виводили й били додатково, ще й током. Годували водою з капустою. Спілкуватися ні з ким не можна було. Живеш просто як біомаса.

Як не з’їхав з глузду після обміну та повернення до України? Я б не сказав, що не з’їхав. Людина з полону ніколи не повертається остаточно, як і з війни. Приходить хтось інший. Я повернувся порожнім. А так би вже одружився. У мене була чудова дівчина. Одна на мільйон, одна на мільярд. Проте в мене зовсім немає емоцій. Немає почуттів.

До військової служби знову не став. Волонтерю. Викладаю тактичну медицину та веду курси з надання першої домедичної допомоги для цивільного населення. Допомагаю закривати збори. Круто, коли в тебе є знайомі медійні люди, яких ти можеш попросити посприяти. А є ті, кому попросити нема кого. От таким берусь допомогти я.

І все ж надія на нормальне життя лишилася. Я вірю, ми повернемо український Маріуполь та Крим. Бачу себе в майбутньому щасливим, вільним, у безпеці. В цьому майбутньому немає росіян. Бо там, де росіяни, — завжди смерть і розруха.