«Залізна дорога – моє життя»

Я вже тридцять років працюю у сфері «Укрзалізниці». Закінчила Маріупольський металургійний інститут в 1991 році, та пішла по розподілу працювати на завод «Азовмаш» в ковальсько-пресовий цех плановиком виробництва. Потім почались скорочення на «Азовмаші» і влітку на залізничному маріупольському вокзалі набирали учнів квіткових касирів. Набирали на три місяці і кому подобалось –залишались, ось так і я  залишилася. Спочатку працювала квітковим касиром, потім старшим квітковим касиром, завідувала касами, а потім – начальником вокзалу. Пройшла всі сходинки. І на маріупольському вокзалі була до останнього – відправили один евакуаційний потяг, а інший вже не міг рушити, бо Волноваха була вже обстріляна, пересадили людей у муніципальні автобуси та довезли до Запоріжжя.

Війна внесла корективи

До війни 2014 року в нас було відправлення поїздів у восьми напрямках, і серед них – Київ, Львів, Донецьк, потім із Донецька до Ужгорода, а також до Москви, Санкт-Петербурга, Воронежа. І навіть на Єкатеринбургі Челябінськ були додані вагони з Маріуполя. Після 2014 року, коли підірвали міст і від нас відрізало Оленівку, всі поїзди рушали через Волноваху і Комиш-Зарю. На великому відрізку шляху не було електропостачання, і доводилося змінювати тягач поїзда на дизель, а потім знову чіпляти електричний. Тому так довго наш потяг їхав із Маріуполя до Запоріжжя – понад сім годин. Пам’ятаю, Донецьк уже був окупований, а потяг із Маріуполя ще йшов через нього, через війну. Якось я їхала з Харкова, бо навчалася там, отримувала другу вищу залізничну освіту, й ми потрапили біля Донецька під обстріл. А вже з 2015 року припинили пускати поїзди через Донецьк. Спочатку доводилося їхати до Києва шістнадцять годин, потім ми прискорилися майже вдвічі.

Паніки не було, навіть перший евакопотяг пішов напівпорожній

Наприкінці лютого 2022 року багато говорили про можливість війни, але якихось спеціальних вказівок ми від «Укрзалізниці» не отримували. Тому я спокійно прийшла на роботу 22 лютого, й одразу відчула відголоски вибухів десь на Лівобережжі, бо по морю – море зовсім поруч із вокзалом – це дуже добре чутно. Пам’ятаю, навіть пригнулася до землі, поки бігла до будівлі вокзалу.

23 лютого був звичайний робочий день, я давала інтерв’ю місцевому телеканалу та говорила, що працюємо у штатному режимі, паніки немає. Ніхто не виїжджав із Маріуполя, ажіотажу не спостерігалося. Поїзди йшли за розкладом, евакуаційних ще не було, але провідники мали вказівку – брати всіх охочих, хто бажав поїхати з Маріуполя, хоч із квитками, хоч без. Навіть якщо місць не було, брали усіх. Проти ночі на 24 лютого ми залишилися на чергування. Відправили один евакуаційний поїзд, це було розпорядження «Укрзалізниці», але люди про нього майже не знали, і він йшов напівпорожній. На той час свого сайту в маріупольського вокзалу не було, широкого сповіщення також не відбулося. Не можу сказати, яка тому причина – певна наша розхлябаність чи впевненість, що все буде добре.

24 лютого о десятій ранку за звичайним графіком із Маріуполя вийшов поїзд «Маріуполь-Львів», а денні поїзди «Маріуполь-Київ» ми не змогли відправити, бо у Волновасі, через яку йдуть всі маріупольські маршрути, точилися бойові дії. За розкладом у нас повинно було відправлятися два поїзди з невеличкою перервою поміж ними. Ось вони вже були заповнені пасажирами, люди сиділи в двох составах, але відправлення за часом не було – ми чекали звісток із Волновахи. Так ці состави і залишились ночувати на маріупольському вокзалі. Багато хто з маріупольців спав просто у вагоні, хтось поїхав додому.

25 лютого зранку нам сповістили, що проїхати через Волноваху неможливо. Міська рада надала комунальні автобуси, ми пересадили всіх пасажирів із поїздів та довезли до Запоріжжя. Кожен поїзд вміщує близько шестисот людей, на відправку очікували два таких, тож із Маріуполя виїхало більше тисячі людей. А інші їм ще казали: «Що ви робите?! У нас найбезпечніше та найзахищеніше місто в Україні. Залишайтеся в Маріуполі!» Ще ніч ми провели з колективом на роботі, а 27 лютого пішли ночувати додому, залишивши чергових на вокзалі на чолі з моїм заступником і тих співробітників, хто жив неподалік. А вже 1 березня я не змогла дістатися до роботи з району «ПортCity» – місцевий транспорт не ходив, таксист на півшляху сказав: «Виходьте, далі не їдемо, там обстріли».

Вокзал постраждав, йогорозкрали значною мірою мародери. Прильоти були, але каркас будівлі зберігся. У пожежі постраждали потяги. Раніше, коли щоранку заходила в скляні двері рідного маріупольського вокзалу, думала: «Скільки ж я сюди вже ходжу, і скільки ще буду ходити?» А зараз би все віддала, щоб знову відтворити ту мить.

Знаю, що серед моїх колег загинула керівниця залізничного вокзалу «Волноваха» Олена Брусенко. Вона була на роботі, вийшла перевірити територію, аж раптом почався обстріл. Також бухгалтер нашого вокзалу загинула вдома. На роботі ніхто з колективу не постраждав.

Йдіть звідси, тут буде фортеця

Моя дочка працювала в дитячій реанімації, а її тоді наречений, нині вже чоловік – у хірургії лікарні № 2. Татові моєму спав 81 рік, він паралізований, не вставав з ліжка, й мені треба було його відвідувати, годувати, доглядати. Мій будинок стояв на вулиці Купріна, 63, в районі «ПортCity», і військові нам одразу сказали – йдіть звідси, тут буде фортеця. Я зібрала документи, собаку, якого от-от перед війною купила, та пішла в лікарню до дочки. Сиджу та дивлюся – весь час везуть поранених, світла немає, лікарі безперервно приймають пацієнтів і надають допомогу, телефоном світять й отак роблять операції, рятують людей… Це жах. Я посиділа та пішла додому, бо там тато лежить безпорадний. Потім так і бігала, то до однієї лікарні – до дочки, то до іншої – до майбутнього мого зятя.

Я все вірила, що нас не розбомблять, що не може саме наш будинок постраждати. Але коли поруч запалали інші будинки, все зрозуміла. Під час чергової пробіжки бачу – мій будинок спалахнув, якраз над п’ятим поверхом, там, де батько. Я подумки з ним попрощалася… Бігла якраз до нього зі свіжозвареним на вогнищі супом, почали стріляти, я впала, розлився цей суп на мене, і така безпорадність – хоч плач.

Дід наш закопчений, але вижив

До 16 березня жили в такому стані, а коли днрівці зайшли в наш район, обстріли трохи вщухли. Ми, звісно, весь час у підвалах, і я нічого не знаю про старенького тата. Аж тут виявилось, що наша машина якимось дивом вціліла в гаражі на 17-му мікрорайоні. А ще — що мій зять, коли ставив автівку на зиму в гараж, залив повний бак бензину, хоч ніколи раніше такого не робив. Як відчував! Машина завелась, ми вирішили їхати, але думаємо – треба ж зайти до квартири, діда поховати. І потім поїдемо. Зайшли, а дід наш живий! Ходив під себе, надихався чаду, закопчений, знесилений, контужений, бо крізь будинок пролітали снаряди, причумлений, але живий! Як він не замерз, не вдушився – невідомо. Трохи сусіди його підгодовували. Та, як виявилось, росіяни заходили в квартиру, нишпорили у речах, шукали, напевно, цінності, тож все було догори дригом. Але й діда в чисті штани перевдягнули. І ми нашого бідолашного дідуся несли з п’ятого поверху, розбитими сходами, всюди повно скла… Якийсь ніби сон, ніби все це було не з нами. Я зараз розповідаю і не розумію — як ставало сил, як ми приймали ті рішення на адреналіні? Голодні, виснажені, налякані.

Вмостились у машині, дід буквально дерев’яний був, 10 років лежав і ніколи не сидів, але якось вже сів. Їхали замотані білими тряпками, я також замаскувалась, бо розуміла: якщо мене впізнають, то не випустять. Але 16 березня в жінок іще документи не дивились. Зятя мого на одному з блокпостів роздягали, шукали наколки та мозолі від зброї. Але дідусь нас рятував — вигляду він мав такого, що нас швидко відпускали.

Їхали в напрямку Василівки, але не доїхали, дуже велика черга стала з машин і починалася комендантська година. Ночували в якомусь селі, в українській школі, відремонтованій, гарній, у наших жовто-блакитних кольорах. Аж серце мліло! Діда перенесли на дитячі матраци на підлозі. І це було вперше за декілька тижнів, коли нас нагодували — гарячим борщем, салом і картоплею. І хліб! Я не пам’ятаю у своєму житті, щоб я так сильно бажала з’їсти хліба, як після тижнів окупації та жаху.

Провели ніч у теплі, без обстрілів і вирушили до Запоріжжя. Відносно швидко доїхали. На російських блокпостах у нас весь час хотіли злити пальне, але рятувало, що мали бензин, а їм потрібен дизель. Так ми дісталися до родичів у Кам’янському й уперше за кілька тижнів помились. Шкіра відпадала разом із брудом.