Вибрався з пекла, аби знову бути корисним людям

Я дуже радий, що народився саме у Маріуполі. Після закінчення школи пішов до металургійного технікуму, адже хотів стати металургом. Але так сталося, що змінив свою думку та почав займатися власною справою – відкрив крамницю з продажу продуктів харчування. Також я співпрацював з металургійним комбінатом «Азовсталь». Закуповував вапно. Ми його фасували та робили різні будівельні суміші.

З 2014 року одним з направлень моєї діяльності стало волонтерство. Ми організовували збір будівельних матеріалів та відправляли на ті точки, де це було необхідно. Більше став займатися цією справою після обстрілу «Східного». В той день, саме десь в той час, коли стався обстріл, мені необхідно було туди їхати по справах, але мене затримала моя мати. Вона попросила зачекати, їй теж потрібно було туди поїхати. Ось та затримка, десь в 15 хвилин, врятувала мені життя. Після цього бажання бути корисним та допомагати посилилось ще більше.

«Міша! Ти що спиш? Війна почалася!»

Як і багато маріупольців я прокинувся від телефонного дзвінку. Телефонувала моя рідна сестра. Каже мені: «Міша! Ти що спиш? Війна почалася!» Я нічого одразу не зрозумів, у мене було таке враження, що я дійсно досі сплю. Коли вже увімкнув телевізор та побачив, що на всіх каналах показують кадри виступу цієї гидоти, яка казала, що вони пішли нас рятувати… Це було наче уві сні. Потроху почав приходити до тями та розуміти, що все це дійсно відбувається, що я не сплю. Швидко почав збирати безпечну валізку, але почав думати, що у мене бізнес, з ним щось потрібно робити. Тому поїхав у крамницю.

Там знаходився до 5 березня. Ночував теж у крамниці. Залишалося багато товару – продукти, напої, вода тощо. Спочатку думки були розпродати все, але потім почав просто роздавати. Бачив, що зв’язку вже немає, поліції та інших служб теж, починається безлад, крадіжки та мародерство.

«Перша реакція – встати та бігти»

Одного дня вийшов на вулицю, хотів подивитися на свою автівку, адже почув обстріли, щось палало у дворі. Вийшов на рог будинку, пройшла десь хвилина, мене наче трошки колихнуло, взагалі нічого не відчув, а вже лежу на землі. Перша реакція – встати та бігти. Спробував піднятися, але не зміг. Дивлюся, а нога зламана. Дякувати Богові, мене побачив сусід з іншого будинку. Поруч була його машина, він мене затягнув до неї та відвіз у лікарню.

У лікарні було дуже багато поранених, таких як я. Вони лежали всюди, неможливо було пройти. Якимось дивом санітари занесли мене на третій чи четвертий поверх. Спочатку у мене була думка, що зараз накладуть гіпс та й все, поїду собі. Але виявилося, що був дуже серйозний перелом та необхідна операція. Мені встановлювали апарат Єлізарова. Це зайняло багато часу. Лікарі це зробили у таких жорстких умовах за 25-30 хвилин, не більше. Я чув як вони кричали, що закінчується паливо в генераторі, що треба скоріше все робити. До цього ще стало набагато сильніше чутно вибухи, обстріли були зовсім поруч та було чутно як летить скло з вікон лікарні.

«Ці відчуття не передати словами – я просто видохнув»

Після лікарні я перебрався до своїх друзів. Вони мешкали у мікрорайоні «Західний», залишився у них до 23 березня. Ліків, що дали мені в лікарні, вистачило десь на тиждень. А коли вже стало і в тому районі небезпечно, то разом з друзями прийняли рішення поїхати в інше місце. Так ми перебралися в селище Нікольське. На той час це вже була окупована територія. Звісно, що там мені не зробили ніякого обстеження, адже це була звичайна сільська лікарня, тому вирішили їхати в Бердянськ. Знали, що там є лікарі та мені можуть врятувати ногу. Отже поїхали туди. В лікарні Бердянська я пробув тиждень, а потім ми виїхали до Запоріжжя.

Проїхали 17 блок-постів. На кожному з них потрібно було виходити для перевірки, роздягатися. Це було вкрай важко в тому моєму становищі, зі зламаною ногою. Але все витримали, блок-пости проїхали та доїхали до Запоріжжя. Пам’ятаю останній блок-пост проїхали, десь через 2-3 кілометри побачили наш український прапор. Ці відчуття не передати словами – я просто видохнув.

Все, що у мене було в Маріуполі, знищено. Того будинку немає зовсім, автівка  згоріла. До Львову
я приїхав ні з чим, але потрібно було триматися морально. Думка, що ти в рідній країні, на своїй землі та велике бажання бути корисним іншим людям – допомагала.

Здійснив свою дитячу мрію

До Львову я планував поїхати одразу, тому що раніше я проходив навчання в школі Руслана Бельтюкова для керівників бізнесу. Ще в перші дні, коли був зв’язок, він мені телефонував та пропонував приїхати до нього. Він мені казав, що треба допомагати країні тим, чим ти можеш допомагати. Оскільки я не можу піти воювати, тому що маю інвалідність, то вирішив допомогати нашим хлопцям інакше. Ми почали відшивати військовий одяг та взуття, я зайнявся пошуком каналів збуту та відкриттям крамниць. Зараз цей напрямок ми продовжуємо, але додався ще один – цифровий фотодрук на футболках, кепках, еко-сумках та інших текстильних виробах.

Я знаю наскільки важко людям, які теж все втратили та залишилися без домівок, вимушені жити в чужих містах. З’явилася думка підтримати наших маріупольців, зібрати їх в одному місці та підняти дух. Запросили народних артистів та провели один концерт спочатку у Львові, а потім інший – у Києві.

А ще я здійснив свою дитячу мрію – записав пісню та заспівав її зі сцени. Це відбулося завдяки композитору та співаку Василю Радченко. На одному з концертів він, дізнавшись мою історію, запропонував записати пісню про Маріуполь. Написав слова та музику, зробив аранжування, а я заспівав.