«Відчуття дому – важливе, але тепер у мене воно тимчасове»

Десять років тому я була «пасивісткою» в Донецьку: не брала участі в громадському чи політичному житті, просто цим не цікавилася. Я була графічною дизайнеркою, робила логотипи для брендів та зробила туристичний бренд Донецька. До того, як трапився 14-ий рік і я в новинах мелькала як організаторка руху, мене можна було знайти як авторку туристичного бренду, нашумілого принту, з яким розкупали мерч.

Але мене зачепило, коли на початку березня 2014-го до нас у Донецьк приперся Губарєв і сказав: «Я буду губернатором!» Тоді я зрозуміла, що вся ця навала зараз вломиться в наш дім. Захотілося щось робити. Ми організували мітинг, хоча не очікували від нього багато – виходимо, а там тисячі людей… Одразу щось у мені змінилося. Вважаю, що саме тоді я народилася як активістка і зрозуміла, що зміни можливі. Хоча я не мала уяви, як робити якісь акції, протести, діяла без досвіду – розуміла, що просто треба йти та в якийсь спосіб зупиняти цю всю «русскомірність».

«Все, це мій дім»

Восени 2014-го я переїхала до Маріуполя, зовсім незнайомого міста. Приїхала, чую вибухи, першого ж вечора, бо почали відгризати узбережжя, вже було близько. Але цей запах степу, Азовського моря… Я ніколи його не любила, зверхньо до нього ставилася, та – о боже, це ж запах дитинства, дому! Я завжди казала, що в мене відібрали дім з Донецьком. І деякий час я себе вважала тимчасово переселеною. Але згодом, кожного року Маріуполь ставав мені ріднішим і ріднішим. Потім, коли ми вже переїхали до іншої орендованої квартири  біля Драмтеатру, отак – вікна у вікна, ми тоді думали, як нам неймовірно пощастило і що ця квартира нам стала рідною. І я там вийшла заміж в 2021 році. Це теж трохи зафіксувало Маріуполь у моєму серці. Я все більше любила море. Платформа «ТЮ!», спільнота з’явилася. Отакі якоря. І вже останні пару років я відчувала – все, це мій дім.

Платформа «ТЮ!», яку ми відкрили 2016 року, – це дитина війни, це була реакція в тому числі на окупацію. Ми хотіли максимально відійти від радянщини і перший рік ми робили просто українські події, запрошували, щоб хтось робив кінопокази, презентації, читки книжок, виставки, концерти тощо. А коли відкрили платформу, привозили найпрогресивніших, навіть епатажних творців. І це все було настільки далеко від консервативного, скрєпного, «руськомирного». 

Реагуємо акціями

Напередодні повномасштабного вторгнення тривога нагніталася. Це було видно за кількістю міжнародних журналістів, які приїздили в місто. Вони постійно про це казали, мовляв: «Ви не боїтеся вторгнення?», брали інтерв’ю, робили ефіри біля Драмтеатру. І це тривало всю зиму, набираючи обертів. Ми обдумували, що будемо робити, але все одно у війну не вірили. Ми намагалися якось вплинути на ситуацію, передбачити найбільші ризики. Що ми робимо? Акції! За два дні до вторгнення, 22 лютого, організували біля Драмтеатру великий мітинг, з українськими прапорами, плакатами «росія – нах*р!»

На всі наші мітинги приходила Валентина Константиновська, жіночка за сімдесят років, вона тоді проходила навчання для цивільних у «Азова» – просто взяла автомат, великий, важкий, і вчилася стріляти. При цьому завжди мала дуже гарний вигляд, укладку, макіяж. І ця прекрасна жінка з автоматом була символом Маріуполя того часу. Я дуже рада, що вона згодом змогла евакуюватися до безпечного місця.

Допомагали, чим могли

В перші дні березня вже нічого не працювало, не було електрики. Ми збиралися в «Халабуді», допомагали чим могли, укріплювали бомбосховища, волонтерили. Прийшли люди, кажуть: у нас пекарня поруч, треба робити людям хліб. Це турецька спільнота, вони до цього випікали лаваші, різні такі штуки… В них був генератор, але на своєму максимумі він міг лише розігріти піч.

Я до цього не знала, як роблять хліб. Зазвичай, руками тісто ніхто не містить, якщо це виробництво. Ось величезний чан, у мій зріст, і в ньому «крутилка», туди засипається 100-200 кілограмів борошна. Такі об’єми. І все працює від електрики. Звісно, генератор таке ніколи б не витягнув. Тому шість людей безперервно ніч поспіль місили тісто руками. Зміна була нічна, щоб хліб віддати на ранок. Працювали під обстрілами. Якраз перед тим, як усе вимкнули у місті, була новина, що Туреччина нам надала «Байрактари», а тут, у Маріуполі, представники турецької спільноти випікають хліб для місцевих… Це було символічно.

Інформаційний вакуум – справжній жах

Найстрашніше – це безпорадність. Відсутність інформації, коли ти не можеш нікому подзвонити, написати, щось передати або отримати повідомлення. Не можеш вийти в інтернет, дізнатися, що відбувається. Це вводило в заціпеніння. У перші три дні вторгнення, коли ще був зв’язок, я робила стріми, знімала, писала в The Guardian, жила цим, хотіла висвітлювати все. А потім: знімати – посадиш телефон. Та й кому і як це все надсилати? І тільки тоді я зрозуміла, наскільки ми звикли до зв’язку з будь-ким, будь-коли, до отримання інформації на раз-два. А тут не знаєш, оточений чи ні, що відбувається. Так день за днем. І що більше бомблять, то сильніше відчуття: якщо тебе зачепить, тобі кінець — немає шансів викликати швидку, аптеки зачинені, бо все розпродали. Тож у черзі по воду, якщо ти поранений, помреш від крововтрати.

Оцей інформаційний вакуум, фізична ізольованість від усього, до чого ми звикли в побуті, в нормальному світі, – справжній жах.

Мені здається, найбільший злочин – просто сісти в літачок, вислухати наказик, полетіти та скинути бомбу на пологовий будинок. Просто, с*ка, на пологовий. І я не можу зрозуміти: ти реально віриш, що там «база «Азова», чи ні, чи ти хочеш вірити, чи боїшся наказ не виконати? Полетіти і на театр скинути бомбу, який є прихистком, де отакими літерами написано «ДЕТИ».

Важко покинути свій дім знову

Хтось не вірив, що буде гірше, багато людей боялися їхати – оточення, прориватися повз військових страшно. Хтось розраховував, що зможе виїхати пізніше. Багато кому, особливо людям старшого віку, я це знаю ще з Донецька, — їм просто важко покинути свій дім. Вони все життя працювали, гарували, заробили потом і кров’ю на це житло, на кожну штучку в ньому. Це настільки сильна фізична прив’язка до оселі – без неї ти себе не уявляєш. Хтось думав, що воду дадуть, електрику, все полагодять, адже завжди лагодили… Кожен мав свої сподівання, свою мотивацію.

Ми залишали Маріуполь 3 чи 4 березня. Кинули зібрані валізи в машину, віддали ключі від приміщення «ТЮ!» сусідам, щоб люди могли ховатися там у підвалі. Сусіди нам налили 10 літрів бензину, і ми поїхали. Загалом, пройшли всього два російських блокпости. Дякувати богу, там були просто танкісти. Завозилися з машиною попереду, обладнаною реєстратором. А в нас забрали каву й сиділи щасливі. Потім ми прорізали z-колонну, яка йшла на оточення, танк на нас наводив гармату й, мабуть, не вистрілив з несподіванки, що хтось так зухвало пішов урозріз із їхнім рухом.

Мені тоді здавалося, що це страшно: все горіло, гупало, скрізь блокпости. Але тепер розумію — це була доволі легка дорога, коли знаю, якою вона була для людей вже за кілька днів. Особливо від середини березня, коли всі кинулися виїжджати, так і не дочекавшись «зеленого коридору». Двадцять блокпостів за кожні 200 метрів. На дорогу міг піти тиждень, хоча з Маріуполя до Запоріжжя їхати три години. Люди мерзли, потім страждали від спеки, когось розстрілювали, когось полонили, у когось відбирали машини. Оце було по-справжньому страшно.

Я не намагалася десь зачепитися, дозволила собі стан no mount, коли ти дрейфуєш, ніби у вакуумі – де кинув валізу, там і дім. Я в Дніпрі пожила, два місяці уЛьвові, на валізах. Тому що я знаю це відчуття по досвіду 14-го, що хочеться скоріше повернутися. Відчуття дому – воно важливе, але тепер у мене воно тимчасове. Головне, щоб живі були – ми і коти (двох з чотирьох котів ми вже втратили під часевакуації), родина, друзі.