"I understood that one day the war would continue"

Навесні 2014-го я був у місті, якраз почав займатися волонтерською діяльністю. У Східному мікрорайоні з’явилися перші блокпости нашої армії. І ми приїхали, спитали: «Хлопці, які потреби?» Поїхали в супермаркет, все купили, привезли. В інтернеті скооперувались іще з купою мотивованих громадян і почали допомагати. Так я познайомився з багатьма людьми, які згодом організували волонтерський рух Маріуполя. Після короткої окупації в місті побільшало активних громадян, які прагнули щось змінити. Проукраїнський порядок денний вийшов на перший план. А кількість тих, хто підтримував росію або був «поза політикою», зменшилася. Хтось поїхав, хтось пішов воювати за «днр», а хтось змінив свою думку.

Тривожне передчуття

Я розумів, що одного дня війна продовжиться з новою силою, бо наразі жодна сторона не досягла своїх цілей. Ми не звільнили свої території, росія не пробила коридор у Крим. У другій половині лютого 2022 року атмосфера була тривожна, але в місто приїхав Володимир Зеленський, потім Рінат Ахметов. Вони якось зменшили рівень хвилювання. Отже, думали, якщо щось почнеться, то десь там на Східному, а якщо вже загостриться, встигнемо поїхати. Сусіди теж не вірили, що «путін нападе!», тож ніхто не готувався до цього. Навіть, коли у двадцятих числах лютого нас із усіх утюгів попереджала світова спільнота, що от-от буде напад, ми родиною не реагували, їжею не запасалися. Єдине що — залили повні баки бензину в машини.

22 лютого ми були з родиною на мітингу біля Драмтеатру. Зібрався весь проукраїнський актив, настрій, безумовно, був тривожний. Але всі так гадали, що буде, як в 2014-му. Будемо боронити місто, допомагати військовим. Більшість і так не припиняла волонтерської діяльності, допомагали добровольцям без державного забезпечення або Маріупольському військовому шпиталю. Безумно, всі були готові розвернути волонтерські потужності.

«Почалося!»

24 лютого 2022 року все почалося о четвертій годині ранку з ракетного обстрілу військових частин навколо міста. Було вражено аеропорт, радіолокаційну станцію ППО. Ми були вдома, прокинулися від вибухів. Одразу зрозуміли: «Почалося!» Побачили по телевізору путіна, який розповідав про спецоперацію. Страшенно були налякані та розгублені. Дітям скасували навчання, ми відвезли їх до бабусі та з дружиною пішли на роботу. Там трохи посиділи й розійшлись. Працювати в такій ситуації було важко.

Згодом волонтери зібралися в штабі, в освітньому хабі «Халабуда» на вулиці Архітектора Нільсена, 60. Почали допомагати людям, хто чим може, зокрема їжею. До мене звернувся мій друг, у якого на Східному був магазин. У той час Східний вже обстрілювали. Друг сказав, що продукція вся швидкопсувна, і якщо її не забрати, просто згниє, краще роздати людям. Сіли в дві машини, поїхали. Повністю забили його позашляховик і мій седан — печиво, тістечка, торти, цукерки. Забрали бак з водою, відвезли все в «Халабуду». Потім до мене зверталися й інші знайомі власники магазинів, пропонували товар. Я всіх скеровував у «Халабуду». Вивозили людей з краю Лівого берега. Але військові потім заборонили їздити туди, бо «орки» підійшли зовсім близько. Із Сартани та Східного люди перебралися в центр, зайняли готелі, школи, гуртожитки, облаштувалися. Ми возили допомогу в спортивний комплекс Terrasport, школу №26, ліцей №2, Приазовський державний університет, там було навіть два сховища в різних корпусах, нічний клуб «Кеглик», Філармонію.

Остання буханка хліба

У подальшому намагався бути там, де потрібні руки. Розвантажували та завантажували машини, зробили кілька сотень коктейлів Молотова, віддали військовим і роздали всім, хто був готовий їх застосувати. Власне, займалися і своїм виживанням, бо треба було знайти їжу, воду. Після того як газ зник, ми з дружиною і трьома дітьми, 16, 8 і 2 роки, переїхали в приватний будинок до тещі, в Приморському районі. Спали по троє-четверо в одному ліжку, вдягнуті повністю, в куртках, шапках, рукавицях. Ранок починався з розпалення вогнища, нагрівання води для вмивання. Потім бабуся готувала їжу із залишків продуктів. Ще 25 лютого нам вдалося знайти на порожньому Азовському ринку велику машину з картоплею і взяти чотири мішки по вісім гривень кілограм. На оптовій базі купили заморожених напівфабрикатів. Коли світло зникло, зберігати їх не було де, довелося швидко готувати та їсти. Із борошна та води робили оладки замість хліба. Варили каші, додавали консерви. Так і тягнули.

Ще пам’ятаю свій подив, коли 29 лютого заїхав у АТБ, купив памперси молодшій дитині та розрахувався карткою. Дзвоню дружині, питаю: «Щось треба? Може хліба взяти?» Вона каже: «Ніби все є». Я взяв буханку. Це було останнє, що вдалося купити, аж до виїзду з міста.

Життєдайні джерела

Щойно зникла електрика, зникла й вода. В Маріуполі ніхто не пив з крану, набирали ту, що привозили, або купували. У нас було наповнені два баки на 20 літрів. Коли зрозуміли, що місто в оточенні, один бак залишили для молодшої дитини, другий швидко випили. З крану в будинку тещі встигли набрати столітровий бак технічної води, яка потім замерзла. Питну ж доводилося шукати щодня.

На схилі до моря було джерело, що вливалося в трубу з краном. У тієї води був поганий хімічний присмак, пити її було неможливо, максимум робити чай. Але іншої не було. Для побутових цілей топили сніг, збирали дощову воду. Потім знайшли ще одне джерело в Приморському районі, неподалік вулиці Кронштадської, із поганенькою водою. А ще нам показали на вулиці Куїнджі, біля мосту через Кальчик, колодязь, там вода була найсмачніша, хоча теж далека від ідеалу. Знаю, що, поки було можливо, міськрада розсилала в різні райони машини-водовози. Я бачив такі біля Приморського суду, магазину «Дзеркальний» на проспекті Будівельників і на вулиці Соборній біля «Міськводоканалу».

Морг на льоду

Від першого заступника міського голови МихайлаКогута дізнався, що вони щоранку збирають наради в оперативному штабі. Став ходити на них, слухати, що відбувається. Однією з головних проблем була велика кількість загиблих. Біля Старокримського кладовища вже були окупанти, тому траншею вирили на Старому міському кладовищі та звозили трупи туди. Коли десь 10 березня я туди вперше приїхав, поховано було мінімум 135 осіб.

Здебільшого в місті люди лежали на вулицях та в будинках, загорнуті в ковдри, килими, а подекуди й просто так. У лютому міська рада збирала сніг і звозила його до студентської їдальні Приазовського університету. Цей сніг залишився, і на нього, як на льодовик, люди виносили тіла загиблих. Там було скупчення трупів, такий стихійний морг. Третього березня ми виїжджали з гаража, щоб відвезти до бабусі дітей, і просто на дорозі лежав мертвий чоловік. Зв’язку вже не було, поліцію не викликати. Я сам відтягнув труп з дороги, щоби проїхати. Коли зустріли патруль, сказав, де і що, вони записали. Але коли ввечері ми їхали назад, труп був на тому самому місці. 16 березня ми виїжджали з міста, і людина все ще лежала там. Тому число «135» не відображає, звісно, кількості загиблих.

Вбивства, руйнування, катування — список злочинів росіян з 2014 року великий. Хотілося би справедливого покарання для всіх причетних. Добре, якщо загибель на війні. Але краще, щоб усі довго сиділи за ґратами й розмірковували над своїми діями. А їхні імена в історії були забуті.

У якийсь момент стався приліт по Старому кладовищу. Працівники закопали траншею і більше там не ховали. Нові могили намагалися викопати в Приморському парку. Екскаваторників не було, але на нараді знайшли людину, яка вміє керувати такою технікою. А я зголосився проїхати по відомих сховищах у центрі, закликати людей допомагати збирати загиблих. Місце збору — поховальна компанія «Скорбота». Заїхав у спортивний комплекс Terrasport, Приазовський технічний університет, Філармонію і колишній клуб «Кеглик». У маріупольську гімназію № 2 і ліцей, філіал інституту імені Михайла Туган-Барановського, особисто не заходив, передав повідомлення через «офіційних» осіб. Люди зібралися двічі, пропрацювали два дні, відвезли певну кількість загиблих у парк. А потім у місце зборів прилетів снаряд, було кілька постраждалих, і на цьому все. Після 12 березня ніхто вже загиблих не збирав, навіть не намагався.

Рятівний дизель

Окрім того, що ми залили повні баки напередодні вторгнення, у мене в гаражі був запас — кілька каністр брудного дизеля, злитого з БТРа чи БМП і подарованого мені нацгвардійцями десь два роки тому за волонтерську допомогу. Для моєї автівки з дизельним двигуном це пальне стало у нагоді. Згодом їхали центром міста, повз Кіровський ринок, і бачили, що всі заправки розкурочені. Аж дивимось, двоє людей стоять, щось черпають. «Що черпаєте?» — «Дизель!» Бензинових автівок у людей було багато, а дизельних — мало. Тож змогли поповнити запас, і цього нам потім вистачило, щоб виїхати.

Двадцять кілометрів їхали 12 годин. Багато блокпостів на дорозі. Спершу я дуже боявся, навіть показав старшому сину, як водити машину, якщо мене заберуть. Біля Мангуша стояли днрівці, й вони були підкреслено ввічливі. На виїзді — зрадники з поліції, теж обійшлося. Далі було простіше...

Доїхали до Запоріжжя, там перебувала частина міської ради. Потім в «Епіцентрі» ми зустрічали маріупольців, видавали продуктові набори, зрештою це переросло в мережу центрів «ЯМаріуполь». Потік людей великий, багато колон із Маріуполя, забирали людей з Бердянська. Так тривало в квітні-травні, а від середини червня — людей вже майже не було.