«Різко наступила чорнота та все поплило перед очами»

Ми жили біля міської лікарні № 4 неподалік Лівобережної райадміністрації, вся наша родина була поряд. Я очолювала ОСББ і в обслуговуванні у нас було 10 «сталінок», будинків з 2-3-поверхами. Також багато допомагали літнім людям, сім’ям, де були дітки з інвалідністю. Роботи було багато і вдома я фактично не бувала, а коли приходила – рідні кричали: вимикай телефон! Тому що дзвінки були постійно. Тож знала багато кого з місцевих мешканців особисто. Коли почалось повномасштабне вторгнення і люди опинились на межі відчаю, знов у межах своїх сил та можливостей я намагалась допомогти кожному.

Одразу вирішили триматись разом

Як і багато жінок, я якийсь запас їжі завжди тримала дома. Важче було з запасом води. Коли в Маріуполі почались сильні обстріли, ми не могли виїхати ні до Сартани, ні на комбінат імені Ілліча, ні на Азовстальський міст, щоб поповнити наші запаси їжі, води, ліків. Знайшли вихід – в дитсадках відкривали пожежні гідранти, зливали звідти воду, фільтрували через марлю й на цій воді готували їжу. Такий самий гідрант був у нас у лікарні № 4, туди теж ходили по воду. В перші дні ми почали з сусідами обговорювати, як будемо діяти – у підвалах «сталінок» зробили лежбище. У нас не було «ваше, моє, твоє». У нас було все спільне. На перший поверх в під’їзді знесли воду, крупи, консервацію – у кого що було. Хлопці десь дістали генератори. Одна квартира була пуста, поставили генератори туди. І до нас всі ходили заряджати телефони, ліхтарики. Раз на день ми вмикали світло в підвалі для дітей.

Коли після авіа-обстрілів виходили у двір, було таке враження, що дерева навколо ніби скосило. Залишались одні стовпи, а верхівка вся опадала. Ми збирали гілля й приносили додому. Хлопці рубали і все складали в мішки у під'їзді, треба було весь час робити запас. На той час ми готували вже на вулиці всі разом.

Мені дуже шкода наших стареньких. Вони вже бачили страшну війну й під кінець життя знов переживали всі ці події наново. В сусідньому будинку жила літня пара. Дідусь помер, ми його поховали у дворі. А бабуся каже: «Я завжди казала, дітки, найстрашніше – це голод й війна». Як тільки в Маріуполь повернеться Україна, й ми з жильцями нашими повернемося. Вони кажуть: «Сергіївна, ми з тобою, хоч на край Землі. Поїдемо, будемо завали розгрібати, допомагати будувати, будемо жити в будь-якій хібарі». Всі дуже хочуть додому.

Дивлюсь і не бачу будинку, який має бути

13 березня у нас був перший великий авіаудар... Ніколи не забуду цей день. Це було о 9:20 ранку. Приготували котлети, доварювали кашу. Зазвичай, коли чули літаки чи щось летить – одразу ховалися. А в той момент взагалі тиша була. Різко наступила чорнота, мене кудись відкинуло і я ніяк не могла зрозуміти, що відбувається. Навкруги все чорне, перед очима все пливе. Потім, чую, сусід кричить: «Ти там жива?!» За ноги тягне мене, по голові все летить. Я не можу нічого зрозуміти. Добре, що на мені була шапка і капюшон міховий. За рахунок цього голову не пошкодило, пощастило відбутися великою гематомою та отримала контузію й нічого не розуміла, не чула. Потім трохи прийшла до тями.

В нас двір був такий: будинок навпроти будинка, а посередині дитячий майданчик та футбольне поле. І ось цього дитячого майданчика немає, будинка навпроти немає, балки, шлакоблок – все лежить на зеленій зоні біля нас. Дивлюсь і не бачу будинку, який має бути. Тобто, я бачу будинок, який навіть через трамвайні колії стоїть. І я не можу зрозуміти реальність – що це відбується?

Потім вже, коли все осіло, відійшло, почули крики. Був авіаудар і снаряд потрапив саме в будинок на проспекті Єдності, 58 та зачепило поряд будинок на проспекті Єдності, 56/12. Там частина будинку двоповерхова, а частина – триповерхова. Де було три поверхи – третій поверх повністю знесло хвилею від удару та загинули люди. Витягли одного жителя – Сергія, він був травмований. А його жінка та ще багато людей залишилась під завалами – ми так і не змогли їх відкопати, хоча всі наші мешканці намагалися залізти з двох боків будинку й врятувати їх. Сподівалися, що там залишилися живі. Але підвал завалило. Багатьох загиблих вдалося дістати цілими, а деяких впізнавали по частинах… по залишках одежі.

Щоб виїхати, довелось пройти фільтрацію

В двадцятих числах квітня ми вирішили виходити з міста – зібрались групою в 13 людей, з них – п’ятеро дітей. Бігли одне за одним, йти пішки було неможливо, бо обстріли не вщухали. Виходили з міста всі разом – з моїм сином Павлом та донькою Юлією, її діти, мої онуки, старший – Микита, й молодший – Максимка, особливий хлопчик. Я переймалася, як він бігтиме в чотири роки?! Але він жодного разу не попросився на руки, не заплакав. Скільки бігли ми, стільки й він.

Нам сказали, що йти треба в селище Ляпіне, там допомагають. По трамвайних шляхах обійшли збоку Міський палац культури, дійшли до школи № 10. Трохи далі, біля дев’ятиповерхівок стояли люди й показували, що треба бігти до них… Аж тут знову обстріл. Люди з нашої колони «прилипли» до заборів приватного сектору. Я остання була. Й на мене їде танк. Я з сумкою, в яку кинула макарони, тушонку, в мене ця сумка падає, я сама впала на коліна від вибухової хвилі. Танк зупинився, виліз танкіст, показує мені: «Підіймайся!» Я швидко підхопилася та підбігла до своїх.

Далі — кадирівці, вони всіх людей зібрали й допомогли спуститися з гірки в Ляпіно. Там стояв блокпост. Жінок не чіпали, а хлопців роздягалися до поясу, та дивилися, чи є сліди від прикладів та татуювання. Автобус нас привіз в Роздольне, ночували в школі, звідти на ранок відправили в Старобєшево, й там ми пробули майже два дні. Всіх почали переписувати, щоб ми пройшли фільтрацію. Зібрали в залі палацу культури й по прізвищах викликали за списком. В нас захворів Максимка —  стоматит, температура, ми не могли довго чекати. Юля підійшла й попросила провести фільтрацію швидше. Нам сказали йти в поліцію, бо списки туди потім принесуть. Ми пішли, заповнили якусь анкету: писали — де працювали, ким працювали, нас фотографували, у мене навіть зберігся клаптик паперу, що я пройшла фільтрацію. Сховала, думаю, хай для історії буде.

Після фільтрації нас повезли на автобусах в Таганрог, приїхали десь о першій годині ночі. Великий спорткомплекс, купа людей, спортзал розділений перегородками на невеликі кімнати з залізними розкладушками. Видали одноразове постільне, як от на операцію, медичне. На розкладушках були матраци. Кожен день нам повідомляли, куди будуть вагони, куди можна поїхати. Записалися, з вокзалу поїхали ніби в Самару. Але частину вагонів відчепили, а іншу частину відправили на Тольятті, й там ми прожили близько місяця. Юлечка категорично відмовилася залишатися. Почала шукати людей, які допоможуть виїхати. Зрештою волонтери допомогли дістатися Риги. Ті, хто нам допомагав, взагалі не розуміли, як могло в XXI столітті все це з нами відбутися. Тому ми не афішуємо цих людей, аби не наражати їх на репресії з боку росії…

Ми із сином повернулися в Україну, живемо в Івано-Франківську, орендуємо квартиру. Донька з дітьми — в Ризі. Максимці дали інвалідність, він відвідує початкову школу, басейн. Із ним займається логопед, працює із затримкою мовного розвитку, яку виявили ще до війни. Ми, звісно, щасливі, сподіваємося, що онук заговорить якнайшвидше. Віримо, що все у нас буде добре.