«17 березня мій другий день народження»

Я прожила в Маріуполі майже все своє життя за виключенням часу, коли навчалась в Харкові та жила рік в Китаї. До початку війни, в 2014 році, місто було звичайним промисловим центром, але море було завжди надзвичайним. Після початку військового конфлікту, десь з 2015 року, Маріуполь почав стрімко змінюватись. З кожним роком ставав все красивішим й красивішим. І якщо раніше я думала, що хочу залишитися в Харкові, то в 2019 році, коли отримала диплом, вирішила, що хочу жити в своєму рідному Маріуполі. Місто було неймовірним, затишним, гарним та теплим. Я любила кожен його куточок, але найулюбленішим місцем було море. Воно завжди заспокоювало, дарувало відчуття спокою, тиші та радості. Посидиш ось так на морі, послухаєш шум хвиль та крики чайок і підеш далі по своїх справах. Ніколи не думала, що можу загинути в своєму рідному місті і що доведеться його покинути, але вірю у повернення до нашого українського Маріуполю.

Передчуття, що війна неминуча, не було

Я не очікувала ескалації конфлікту, хоча й розмовляла зі знайомими військовими, які мені казали, що навесні все відбудеться. Але я не могла повірити в те, що росіяни можуть дійсно піти в нашу країну, та робити те, що відбувається зараз. Мабуть, окрім 16 лютого, коли я йшла повз бази «Азову» та бачила, що багато техніки їхало в бік Широкіно, я згадала слова знайомого військового, який казав, що в них починаються навчання. Як зараз пам’ятаю, що день був похмурий, було враження, що навіть небо давить. Але якось я себе переконала, що це тільки погане передчуття.

Але вже 25 лютого ми залишили разом з матусею свій дім на Лівому березі. Потім кілька днів ще приходили, перевіряли чи все гаразд, останній раз це було 1 березня. Більше можливості потрапити додому не було, адже наш будинок знаходився біля Таганрозької траси, він був кутовий, навпроти школа № 51, плюс недалеко знаходилось трамвайне депо № 2. Тобто, все було поруч, і я розуміла, що або нас не пропустять, або вийде так, що я потраплю під мінометний обстріл.

Я вірю в нашу Перемогу. Я не вірю в те, що ця навала орди може нашу країну зломити. Я вірю в те, що Маріуполь повернеться під український прапор. Дуже важко прийняти, якою ціною повернеться, дуже важко це усвідомлювати. Але я вірю в те, що я повернуся в місто. Що обов'язково пройдуся біля моря, і неодмінно, нарешті, повернусь додому. Який він буде на той момент, я не знаю, чи буде він взагалі… але хоча б на місце, де він був, я обов'язково повернусь.

Їжі залишалось не більше, ніж на три дні

Хоча я кожного дня рвалася додому, але можливості такої мені так і не дали. Тож 17 березня, коли їжі вже не було майже, в нас залишалося її тоді може дня на 2-3. При цьому їли ми лише один раз на день, тож вирішили піти до мікрорайону Східний, де жили мамині кум та кума. Пішли я, мамин кум та її похресник. Шли пішки від парку «Веселка». Ми пройшли дорогою через «дев'ятку» (район будинків біля Вечірнього ринку) і вже там потрапили під перший обстріл. Я пам'ятаю чітко, як ми спочатку впали, а після цього побігли вже за будинок. Чула, як за ногами сипляться залізні уламки. Тоді здавалось, що можливо нам треба повернутися, але питання було в тому, що там, на Східному, була хоч якась їжа. А в нас її майже вже не було. Тож вирішили йти далі. Отже ми дісталися мікрорайону Східний і там почався дуже сильний обстріл. Спочатку, коли ми туди зайшли, була тиша. І в цей час до нас прибивається собака. Він був старенький, але видно, що породистий, з нашийником. Тож усюди біг за нами.

Недалеко від київського ринку, який знаходився в мікрорайоні, ми потрапляємо під дуже сильний обстріл з гаубиць. Ми побігли до СТО, де будівля з бетонних плит. Десь годину ми сиділи там і дивилися, як з гаубиць окупанти розстрілюють будинки. Дірка в одному ставала все більше і більше. Тоді було зрозуміло, що будинок, який розстрілювали, знаходився зовсім поруч від будинку, де жили куми. Тож туди ми не пішли, але і залишатися на СТО було дуже небезпечно, всюди багато мастила, газових та кисневих балонів. Собака в цей час сидів поруч та заспокоював мене тим, що давав себе гладити. Ми вирішили перечекати активну фазу пострілів і, коли більш-менш все стихло, – ми побігли тим самим шляхом назад. Собака весь цей час був поруч зі мною. Коли вже були неподалік від моєї школи № 14, в мене був такий прилив адреналіну – життя здавалося набагато яскравішими, ніж воно є. Було розуміння, що ми вийшли живі та неушкоджені.

Собака був моїм янголом-охоронцем

На гаражах стояв міномет, який почав гатити по будинках, по школі. Ми були на одній з маленьких вуличок, де якраз почали прилітати снаряди, тож ми впали на землю. В цей час вийшли бабуся з дідусем, літня пара, в яку прилетів снаряд… Все це трапилося  в ту секунду, коли ми падали під паркан, тож впала я на шмат уламку, один бік був прикритий парканом, а інший прикривав собака. Нога в момент почала боліти і я не могла зрозуміти, що відбулось. Потім вже прощупала ногу і зрозуміла, що обпіклась цим осколком. Після цього ми швидко піднялись і в голові була одна думка: «Назад не обертатися, мені цього не треба бачити». Так і зробила. І ми побігли далі.

Вже біля самої школи так само нам довелось лежати під парканом. Там було непогане таке місце, де можна було перечекати, тож я сказала своїм, що зараз можна побігти туди. Тільки ми піднялись, як туди, куди ми зібрались, прилетів мінометний снаряд. Тож пішли вже іншою стороною. Мінометний обстріл не вщухав, ми вже були між двоповерхівок, що біля ЦНАПу, як в одну з них прилетіло.

І коли ми перебігли дорогу біля «Веселки», я зрозуміла, що поруч зі мною немає собаки, він десь загубився… Для мене це стало ударом, я хотіла його бігти шукати, тому що вже розуміла, що собака буде мій. Що я маю піклуватися про нього, але мене не відпустили. Тоді на мені були будівельні рукавички, я його гладила, і на них залишалось хутро. Коли я зайшла вже в наш під’їзд, мати мене зустріла вся в сльозах, почала перевіряти чи я ціла, плакала, щось там причитала, а я дивлюсь на рукавички… а вони чисті. Немає ані хутра, ані собаки. Чи то мені примарилося, чи то насправді був собака? Я думаю, що він був янголом-охоронцем, який нас вивів, довів до безпечного місця і зник. Бо так і вийшло – він з'явився перед небезпечним місцем і зник після того, як я потрапила в більш-менш безпечне, наскільки це можливо було на той час у місті. Отже відтоді, 17 березня – це мій другий день народження, в який я вижила дивом в кількох обстрілах.

Огидно було бачити окупантів та їх триколірний прапор

Два місяці блокади ми провели в підвалі чужого будинку. Перші дні було дуже важко, люди допомагали один одному, в нас було багаття в нашому дворі і спочатку були конфлікти, бо всі були на нервах, але ми розуміли, що тут ми замкнуті в цій ситуації, тож маємо бути разом. Потім ми вже якось здружилися і стало набагато легше.

Я не можу сказати, що ми дуже голодували. В нас була їжа, хоч ми не їли три рази на день, але стабільно був один прийом їжі і три рази пили чай, щоб хоч якось зігрітися. Дуже важко переносили холод, тому що ми всі ночували в шістьох, на полу. Було дуже холодно, приблизно 0 або 1°, а на собі ми носили по дві-три пари шкарпеток та весь одяг, який був. Через те, що постійно ходила у вузькому взутті, в мене сильно почали боліти суглоби на ногах, вночі виламувало пальці на ногах, настільки сильно воно все боліло. А ще від холоду постраждали руки, пальці були сине-фіолетового кольору, набрякли та постійно боліли. Така ж сама біда з руками була й в маминої куми, це була реакція на холод, яка залишилось й досі.

Місто вже було в окупації. Вперше я побачила окупантів, коли пішла по гуманітарну допомогу, яку видавали «місцеві волонтери». Стояли на розі біля парку «Веселка» та лікарні № 1 – велика кількість військових окупантів: росіяни, днрівці, кадировці. Почали перевіряти документи. Коли до мене дійшла черга, я віддала свій паспорт і відступила. Пам'ятаю, мене трусило безперестанку. Через те, що я бачу цих людей на своїй землі, бачу їхні шеврони із «зетками», ці огидні машини, мерзенний триколірний прапор. Той окупант, який перевіряв, завважив мій стан і каже: «Чего ты боишься? Мы пришли, мы уже освободили вас».

Це був перший раз, коли мені прийшлося з ними контактувати і це було неймовірно боляче, бо я бачила, що це люди, вони не монстри. Це звичайні люди як я, але вони себе ведуть як монстри. Чути, що вони десь поруч, чути як вони стріляють – одне, а побачити своїми очима оцю ганчірку триколірну – це інше. Це неймовірне важко, коли ти бачиш в своєму рідному місті окупантів, які прийшли тебе вбивати і кажуть, що вони прийшли тебе звільняти, що вони вже тут, нема чого хвилюватися та боятися.