«Вони забрали дитинство у наших дітей»

Жили ми на Лівому березі в прекрасному місці з видом на море. Завжди у вихідні прогулювалися до моря. Це, мабуть, єдина сильна річ, якої мені не вистачає. У нашому Маріуполі було дуже красиво! Парки у нас були шикарні, діти полюбляли скейт-парк та гойдалки у парку «Веселка». Діти з задоволенням проводили там час, вони там набігаються, потім вечорами нікому не заважають. Так і жили. Періодично до бабусь їздили. Божевільним був кожен день. Завжди щось траплялося – коли троє дітей, і між кожним по 5 років різниці – хтось побився, через когось викликали до школи. Дні були цікаві.  

«Пару днів, і все скінчиться»

Ніякого передчуття у мене не було. Мій чоловік військовий, але я не вірила у все це, чесно кажучи. У нас багато друзів, знайомих питали, чи буде війна. Чоловік завжди казав: «Ні, все нормально». Звичайно, можливо, він щось і знав, але не казав. Єдине, коли все почалося, він телефонував і наказав нам виїжджати, але я не погодилась: «Пару днів, і все скінчиться». Коли почула перші «хлопки», гучно було, звичайно, я прокинулася, але, скажу чесно, не повірила. Заплющила очі, думаю «Та ні, продовжуємо спати». А коли це все вже пішло, перше, що зробила – у шкільний рюкзак старшого сина зібрала всі документи. На автоматі. Потім подзвонив чоловік: «Так, почалося».

У підвал нашого будинку ми спустилися 24 лютого ввечері, бо вже було дуже голосно, гупало десь поруч. Людей було вже багато, але все ще можна було знайти місце, обрати «кімнату». Спустили з квартири все, що було – ковдри, покривала, бо розуміли, що буде холодно. Взяли навіть електрочайник, бо ще була електрика. Згадали, що у нас вдома є і павербанки, і лед-лампи. До мне приїхали свекруха і брат чоловіка, Олексій. Вони мені допомагали і це мене рятувало. Все одно доводилося вийти, поплакати, зайти – все добре, і ще підбадьорювати, підтримувати всіх.

У підвалі пил, люди швидко почали хворіти, тож з дітьми ми – страшно чи не страшно – кожного дня піднімалися на п’ятий поверх сходами і вниз, щоб працювали легені. Дочекаємося, коли буде більш-менш тихо, і пішли. Вчила їх ставати за ліфт. Я розумію, що шахта ліфта не врятує, але ти сам себе рятуєш тим, що знаходиш те, що тебе заспокоює.

Всі були згуртовані

2 березня ми розминулися зі смертю. Я постійно виходила з підвалу, бо сильно нервувала, дивилася, щоб уламками не посікло машини, бо розуміла, що рано чи пізно доведеться їхати з міста. І ось стоїмо біля під‘їзду, свист, і чоловік поруч схопив мене і штовхнув у під’їзд. Я опинилася в невеличкому апендиксі за металевими дверима. Пролунали вибухи, посікло двері, за якими я стояла… Хтось приніс великий хрест, розп’яття, повісив в під’їзді, від вибухової хвилі він впав, і ще я бачила, як хвилею двері відчинило та зачинило. Тоді у нас вимкнуло світло, газ, майже добу ми гасили пожежу.

Ми в нашому будинку на той момент прожили півтора роки, довго робили ремонт і майже нікого не знали. А в ті страшні дні всі були згуртовані. Пожежу гасити – разом. Якщо немає дров, хтось дістане, принесе тобі дрова. Активно вели себе навіть ті, хто випиває, є такий прошарок населення. Вони допомагали, безстрашно ходили збирати ті ж дрова. Коли у нас померла перша людина, щоб не розтягнули собаки, замотали тіло в ковдру, і… хто піде ховати? Вони. Їх було двоє: один високий, під два метри і худий, інший низенький і товстий. Коли пішли ховати, були прильоти, вони тільки трохи встигли тіло прикопати, й одного з них поранило. Повернулися – ноги-руки трусяться. І худий розповідав, як він кричав напарнику: «Падай», той впав на живіт, але ж п’ята точка стирчить, то йому у спину і прилетіло. Сміх крізь сльози… Він тоді взяв пляшку горілки, спав дві чи три доби. Потім з’явився й сказав, що більше ховати нікого не піде.

«А тебе ми здамо першою»

Ми особливо не афішували, що мій чоловік військовий. Але, як з’ясувалося, багато людей знають про це. І мене звинувачували, що через таких як я, як мій чоловік до них прийшла війна. Якось – вже близько були російські війська – до мене підійшли у під’їзді, похлопали по плечах і сказали: «А тебе ми здамо першою». Я цього чоловіка бачила вперше і востаннє, він одразу кудись подівся, можливо, його навіть хтось підіслав. Але, звісно, у мене паніка, вирішила – терміново треба виїжджати.

Ось життєві ситуації бувають: то у тебе зв’язок взагалі не ловить, а тут ти підіймаєшся просто – я не могла у такому стані показатися дітям, мене всю трясло – на четвертий поверх, і приходить повідомлення від чоловіка «Терміново виїжджайте, є зелений коридор. Він лише три дні, у вас залишилося два». Це було 16-го березня, а 17-го ми виїхали.

Домовились, що о 7 ранку збираємося біля машин. І ось ми о 7 ранку, 15 машин, як штики. Я на той момент вже збирала сумки, тому що розуміла, що все одно колись будемо їхати. І поїхали. Хтось з чоловіків наших напередодні їздив «у розвідку», щоб подивитися, як виїжджати. Ввечері 16-го один з наших багатодітних татусів сів на велосипед – безстрашний – поїхав до одного мосту, сказав, що тим мостом ми не зможемо проїхати, до іншого… А там стояли великі машини обгорілі, і між ними навіть не всі «легковушки» змогли протиснутися, я собі бік пом’яла. Мікроавтобус  штовхали, і що тільки не робили, розбили повністю усе скло у вікнах… Там було багато дітей, їх вивели, плівкою харчовою закрили ці отвори, і так вони і поїхали. Я тримала одне пасажирське місто вільним на випадок, якщо хтось зламається, щоб можна було пересадити людей. Так і сталося – одна машина у нас зламалася.

Просто звичайні люди допомагали

16 блокпостів до Запоріжжя, і на кожному щось цікаве. Поки їхали до Токмака, було видно, що це кацапи, вони якісь гидливі. У мене дитячий горщик випав із машини, просто чиста вода тому хлопу на ногу вилилась, він скривився… Я потім сказала, щоб у горщики поналивали води, порозкидали в машині прокладки, щоби завжди щось вивалювалося, коли двері відчиняють, і росіяни не надто пильно оглядали. Так і їхали.

А коли до Токмака доїхали, на мою машину така крупна красива жіночка звалилася: «Ви нікуди не поїдете! Там блокпост, вночі вас ніхто не пропустить, треба переночувати!» Я кажу: «В мене велика сім’я, де ми всі розмістимося?» Тома — ми досі тримаємо зв’язок — нас привела до себе, нагодувала, залишила у квартирі, а сама пішла ночувати до сусідів. Просто стороннім людям залишила квартиру! Ми там викупалися, смачно поїли, відпочили.

Томі мій молодший чотирирічний син пообіцяв з нею побратися. Вона сказала, що дочекається Сашка. Це було перше фото, яке ми надіслали нашому татові: на кухонному столі сидить моя худюща дитина (у підвалі якось було непомітно, що хтось недоїдав, а він ще й сильно отруївся до цього), допомагає Томі робити котлети, вони душевно розмовляють. Вони одне одного знайшли на той вечір. Він ще потім місяці два згадував, як Тома йому наварила макаронів і дала котлет у судочку.

Я не розповідаю дітям, що їм зараз нічого не загрожує. Вони так само чують небо, гучні бахи. Я їм пояснюю, що нічого не закінчилося, що все продовжується, якщо щось почули – впали на підлогу. Про це не можна забувати. Ось коли вже все закінчиться, тоді можна буде видихнути.

Рятувальна байка

Росіяни, як оглядали машину, довго розпитували: «Где муж? Наверное, воюет?» Відповідала, що поїхав у Польщу на заробітки, знайшов там іншу жінку, кинув мене з трьома дітьми, тому сама виїжджаю. Я малечі кажу: «Варю, питають щось – плач. А ти, Сашко, просто мовчи. Зрозумів?» – «Ага». Так і їхали. Думаю, спитають в сина: «Кто папа?» – «Військовий» – і все.

Після Токмака ми знали, що в усіх у телефонах нишпорять і не вірять, якщо кажеш, мовляв, немає. Я свій приклеїла скотчем до спини під купу кофт. Мені співчували з приводу чоловіка, який нібито в Польщі, один навіть плеча торкнувся, думаю: «Хоч би по спині не плескав». Ну, пронесло. Хоча якщо взяти і відкрити наші машини – боже!.. Це ми потім лише усвідомили. В одної сусідки чоловік пенсіонер, але працював у поліції, й вона вивозила якусь його документацію в ноутбуці. В нас аптечка лежала ЗСУшна. Тобто дійсно пощастило, що нас ретельно не оглядали.

Прокинулись – уже добре

Моя сім’я зараз живе так: прокинулись – уже добре, усе є. Радіємо кожній хвилині. Коли ми виїхали, до нас приїздили волонтери, і спитали сина, Олександра, чого б він хотів. І він розповів, що у нього в Маріуполі був кіт, канадський сфінкс, і він за ним дуже сумує. Через два дні мені зателефонувала жінка, сказала, що вона заводчик канадських сфінксів, і що у неї з виводку залишилися дівчинка і хлопчик, приїжджайте і вибирайте. Ми приїхали: так, інша порода, інший колір, але це наш лисий друг. Назвали Марс. І тепер Сашко завжди його із собою носить. Він, звичайно згадує, що там у нього був Мусік, він його пам’ятає. Але хоча б відволікся. Є добрі люди, які відгукуються і допомагають, і таких людей більшість.