Маріуполь – моя любов

Я завжди відчувала велику любов до свого міста Маріуполя, я люблю бачити закоханих людей і коли люди люблять те, чим вони займаються. І з містом у мене завжди була любов. Я любила показувати мій красивий та надихаючий Маріуполь друзям, журналістам. Де у нас найкрасивіші місця, де у нас музеї та творчі простори. Я завжди бачила потенціал Маріуполя і хотілось його робити ще кращим. З цієї любові до міста народжувались і мої книжки, як то «Прогулянка з Маріком», дитячий путівник, по якому проводились екскурсії. І коли місто опинилось в окупації, то все, що я бажала робити – це допомагати та бути корисною для людей.

Інтуїтивно прощалась з містом

Початок повномасштабного вторгнення застав мене вдома. Я почула телефонний дзвінок о четвертій годині з копійками. Це телефонувала донька з Києва і одразу зрозуміла, про що цей дзвінок. Чи очікувала я, що розпочнеться війна? Скрізь час я все ж таки схиляюсь до думки, що треба більше довірятись інтуїції та власному тілу. Інтуїтивно в мене було дуже неприємне відчуття, коли я водила екскурсії по місту, що я з ним прощаюсь і намагаюсь всмоктати в себе все, що я бачу. Мені здавалось, що я бачу це востаннє. Але все одно, я такого жаху, як сталося, не уявляла.

Ми не були готові до заходу у спину

Звісно, Маріуполь був біля війни, і ми укріплювали свою лінію зіткнення, щось будували, готувались, майже були готові, але не до заходу у спину. Мій чоловік офіцер тероборони, і коли йому зателефонували, він за двадцять хвилин зібрався і пішов. Навіть не поїв.

Коли почалися бомбардування міста, я жила в підвалі, буквально вже з третього дня, бо в мене верхній поверх і всі стіни квартири у сталінці зовнішні – тобто будь-яке потрапляння у будівлю було б дуже небезпечним. Я вже знала рівень небезпеки з перших годин, тому що в мене багато друзів-військових, вони одразу зателефонували та ввели у курс справи. Я спочатку  була приголомшена та не знала, що з цією інформацією мені робити – отримала зведення по всій лінії зіткнення і розуміла масштаб, що йдуть зі всіх боків росіяни. Було зрозуміло одразу, що це не буде як у 2014 році.

Кожен має допомагати

В перший день ще можна було піти на евакуаційний потяг, але я не поїхала свідомо. Мені хотілось допомогти тут, я хотіла бути корисною своєму місту поки в мене є така можливість. Розуміла – ми маємо кожен щось робити. В мене з’явилось таке нове відчуття, що ти не за спиною у чоловіка, але ти маєш підносити патрони, бо ти також вкладаєшся, надихаєш та підтримуєш. Це дійсно те, що я відчувала у той час. Одразу почала набирати друзів-військових, запитувати про потреби. Зателефонувала брату чоловіка і кажу «Максим, треба кінь». Він приїхав до мене, і ми з ним пару днів їздили і возили все, що потрібно захисникам. Шукали мішки для укріплення позицій, купували та поповнювали запаси води у волонтерському центрі «Халабуда». Возили іноземних журналістів, показували, де знімати місця вибухів та прильотів. Тільки на другий день, 25 лютого, я сходила в магазин та щось купила для себе — донька наполягала, зателефонувала та каже «Заради мене, ти можеш собі щось з їжі придбати?!» Про себе якось тоді не було часу думати.

Люди по підвалах, а у «Халабуді» працює телевізор, всі у справах – це був справжній штаб

А десь на третій-четвертий день я почала приходила зранку до «Халабуди» та залишалась у цьому прекрасному місці на весь день. Прекрасному, тому що там були люди, яких я люблю щиро – мої герої. Бо те, що вони робили для міста, це просто неймовірно. Дівчата молоді, наші прекрасні красиві дівчата, просто перетинали лінію фронту на проспекті Будівельників та возили до лікарні на 17 мікрорайон медикаменти та пальне для генераторів. У нас в одній лікарні були діти в кардіологічному відділені після операції на серці, і щоб дихати, потрібно було, щоб працював апарат вентиляції штучного дихання. А немає світла, потрібно, щоб працювали генератори, пальне на вагу золота. Не менш потрібне було пальне й військовим.

У «Халабуді» був свій передавач та був зв’язок і військові знали, що до нас можна прийти як до штабу, до місця життя та джерела інформації. Я кожен вечір поверталась додому і ночувала у підвалі, і коли виходила – люди мене перехрещували, бо я приходила та приносила їм інформацію, це була найцінніша річ, якої ні в кого не було… Ніхто ж нічого не знав. Якось я приходжу в «Халабуду» і на стіні висить плазмовий телевізор і він працює! Йде марафон, «Єдині новини» і здавалось, що це сюр якийсь, всюди війна, люди у підвалах, а тут таке диво.

Люди, що надихали

З чоловіком ми всього декілька разів побачились, він якось заїхав на п’ять хвилин до «Халабуди», щоб яблуко мені привезти, це так щемко все. Але ти бачиш, як попри все чоловік намагається дбати про тебе. І було дуже багато людей, що мене надихали – вони постійно віддавали щось іншим. І я бачила навіть по військовим, як важлива наша допомога – вони казали: «А ви можете оце нашим рідним відвезти? Бо ми не можемо, а за рідних дуже хвилюємось». І таких ситуацій було багато, ми намагались допомогти всім, поки мали паливо.

Нас прийшли реально вбивати

Найстрашніше, напевно, було усвідомлювати, що це все всерйоз та надовго, що гинуть люди, і гинуть діти і що нас прийшли реально вбивати, вбивати у великій кількості. Люди постійно розповідали нам жахливі історії загибелі рідних та руйнувань, страшних обстрілів. Ці історії я досі прокручую у голові. Проспект Миру 105, пожежа на верхніх поверхах 9-поверхівки, люди залишились заблокованими і їх не змогли дістати, відчинити двері. Тоді сусіди розтягнули ковдри, щоб можна було стрибнути, дідусь та дитина стрибнули та розбилися, а ще одна жінка загинула у вогні. Часто літні люди просто викидались з балконів, бо відчували свою безпомічність перед обличчям того, що відбувається.

У Максима, брата мого чоловіка, з яким ми волонтерили в перші дні окупації, батьки дружини та майже нерухома бабуся жили на вулиці Кірова. У дворі в них були танки з Z-символами, і вони гралися: крутили баштою та стріляли по будівлі. Будинок запалав, росіяни заблокували всіх людей у підвалі, не дали їм вийти. Лежача бабуся теж згоріла живцем. Пам’ятаю, як мій сусід, великий кремезний чоловік, плаче, каже, що не може поховати маму. Йому сказали залишити її у якомусь приміщенні і він ходив, навідував тіло, але автівки немає, лопати немає, не поховаєш... І ось він приходить і каже – маму майже з’їли собаки.

І безліч таких розповідей, і безліч бачила на власні очі загиблих – біжиш і всюди: тіла, тіла, тіла.

Найстрашніше, напевно, було усвідомлювати, що це все всерйоз та надовго, що гинуть люди, і вони будуть гинути, і гинуть діти і що нас прийшли реально вбивати, вбивати у великій кількості. І я вважаю, що це саме прояви геноциду, це саме вбивство людей, не випадкове. Тому що, коли йдеться про війну за території, то окупанту вигідно видалити незгодних з цієї території.****

Приходила у підвал і починала писати

Мені вдавалося писати в ці дні окупації у Маріуполі. Все бахає, ти кудись біжиш, аж раптом – вірш. Я намагалась щось записати, але часу не було, коли працюєш. А потім приходиш, заповзаєш у свій спальний мішок у підвалі, третя година ночі, темрява, маленький ліхтарик, ручка, і швидко пишеш, а потім дуже швидко засинаєш.

Я і вірші писала, і вела щоденник подій. Мені тоді здавалось, що забути це неможливо, але виявилось – дуже важливо було все це фіксувати. Бо з часом психіка виштовхує все це.

Коли я ішла, з неба падали не зірки.

Спогад про це пронизливий і гіркий.

Знаю, мій Маріуполю, й за роки

Це не минеться.

Навіть в житті наступному мимовіль

Я відчуватиму невиліковний біль.

Що там мого залишилося в тобі?

Тільки серце.

Що там мого залишилось? Тільки дім.

Очі пече розпачу чорний дим…

Скільки в мені виявилось води

Й жалю!

Скільки в мені пам’яті! Вір не вір,

Кожна з твоїх вулиць веде в мій двір,

І як завжди сонце моє встає

Над «Азовсталлю».

Той твій прощальний погляд, останній сум

Я, наче хрест свій відтепер несу.

Кожної ночі плачу твою росу,

Мрію мрії.

Що там мого залишилось? Тільки я.

Ти — мій незгасний вогник, ти мій маяк!

Я повернусь до тебе, душа моя,

Місто Марії!

«Не приходьте, щось буде»

Це було лише питання часу, коли окупанти вирахують наш центр допомоги, де дійсно вирувало життя – у нас був зв’язок та можна було підзарядити гаджети, ми збирали та розвозили допомогу, ділились новинами, тобто всім тим, чого в місті вже не було декілька тижнів. І за два дні до 17 березня наш керівник «Халабуди», Дмитро Чечера, сказав: «Не приходьте, щось буде». І дійсно 17 березня був прильот у «Халабуду», плити склались після удару, була пожежа і якщо хтось би був там у той час, найімовірніше загинув. Дмитро нібито відчував цю небезпеку. І саме у цей день пропав без вістки – пішов до церкви біля Драмтеатру по мобільний зв’язок, мав зателефонувати і більше його ніхто не бачив.

18 березня у «Халабуді» вже були росіяни, які оголосили її терористичною організацією, у них були списки з нашими прізвищами, і потім мені сусіди повідомили, що у моїй квартирі був обшук – російські військові цілеспрямовано йшли саме до мене, виносили ящиками папери та фото.

Сама я виїжджала 16 березня, саме коли нас почали бомбити біля «Халабуди». За мною заїхав брат чоловіка, Максим, сказав, що «все, треба їхати». Приїхав також чоловік, Діма, бо в цей день росіяни скинули бомбу на Драмтеатр і він хвилювався за мене – прибіг дізнатись, чи я жива. І так вийшло, що ми всі зібрались. Як була, з наплічником, так і сіла у машину. Бо йшли страшні обстріли центру міста і чоловік сказав не збирати речей, а швидко їхати.

Я не хотіла лишати місто, але, Діма, мій чоловік, сказав категорично: «Все, ти їдеш, бо все, що могла — зробила, та чим могла допомогти — допомогла!» Я дуже довіряю його інтуїції, яка особливо чутливо працює щодо мене. Напевно, це і є любов… Часто за наше життя він відчував, куди я саме прийду випадково і що може статися. Тому, коли він сказав швидко їхати, я подумала, а раптом він знов щось відчуває? І дійсно зовсім скоро був приліт саме в нашу квартиру. Російський снаряд все зруйнував.

Ми з Маріуполя виїхали за день – їхали повз Приморську набережну, а над нами у цей час над головою летіли ракети на місто… Багато людей йшли пішки, на узбіччі розстріляні машин з тілами. Вже на виїзді ми дуже довго не могли під’їхати до блок-посту, колону навмисно тримали.

В Мангуші ми виїхали з колони автівок, що прямували далі, та поїхали до друзів по темній дорозі, і це було ризиковано, бо ми були рухомою мішенню. Нас їхало 4 автівки разом. І ми повинні були одне одного страхувати, якщо якась автівка стане – допомогти. Нарешті в Мангуші ми заночували у друзів, вони нас нагодували і в мене був перший душ за всі ці тижні окупації. Забутий кайф, з мене текла чорна вода, бо я ж і мішки таскала і була вся чорна, особливо волосся.

В прямому ефірі дивилася, як на нього падають бомби

Через Мангуш та Запоріжжя ми дісталися до заходу України, і ось там мені стало погано. Здавалося, що я покинула моїх людей у підвалах. Постійно про них думала, фізично було боляче. Далі почалася «Азовсталь» і, Дімка, мій чоловік, був там. Я в прямому ефірі дивилася, як на нього падають бомби, всього цього повно було в інтернеті, страшне. Рятувало лише те, що він періодично виходив з «Азовсталі» на зв’язок.

Родина дружин полонених живе надією

Зараз мій чоловік і досі в полоні, на зв’язок не виходить. Ми всі дружини, мами полонених живемо родиною, і як слідчі навчились працюватиз різною інформацією. Я знаходила людей, які Дімку бачили ще в Оленівці, і це лише підтверджувало, що він в полоні, не більше.

З’явилася змога писати листи, але як мені відомо, більшість полонених їх не отримують. Звичайно, що нічого конкретного написати неможливо, але хоч побачити його почерк. Жодні норми міжнародного права не виконуються. З полону хлопці виходять у дуже важкому психологічному та фізичному стані, а дехто, вже зрозуміло, взагалі не вийде, повернеться тільки тіло.

Для мене важливо, щоб путін не просто здох, а пройшов через лаву підсудних, через трибунал. Бо велика проблема в тому, що росія весь цей час залишається безкарна. І саме тому ми виростили монстра, що скоює злочин за злочином, плекає відчуття власної величі. Цей монстр на крові виростає і не боїться вже покарання. І народ його так саме думає, відчуває себе великим та безкарним. Тому встановити справедливість щодо дій росії не тільки Україні потрібно, це потрібно світу.