«Маріуполь – це Україна»

Я народився і все життя прожив у Маріуполі. Дуже довгий час це було сіреньке, промислове місто. Люди ходили на роботу в будні, відпочивали вдома у вихідні, таке звичайне радянське життя. Після подій 2014 року багато хто казав, що Маріуполь – місто сепаратистське, що це місто і його мешканці не варті того, щоб за них воювати. Але тут завжди були люди, які почувалися українцями та бачили своє майбутнє тільки у вільній та незалежній Україні. Це були звичайні люди, які виходили на вулиці з українськими прапорами, відкрито заявляли про свою позицію, допомагали українським військовим, привозили на блокпости цигарки, продукти. Потім ті самі люди створили у місті волонтерські центри, які мали прямий зв’язок із військовими і відгукувались на всі їхні потреби. Були й такі, що пішли воювати. Наші маріупольські герої. Ще тоді, у 2014-му, я почав активно фотографувати всі ці події. Хотів через фотографії показати правду. Військових волонтерів, «таких красивих людей» міста, які жодної миті в житті не сумнівалися, що Маріуполь – це Україна.

Я не міг уявити, що Маріуполь буде оточений

Ще напередодні маріупольці виходили на мирну акцію біля Драмтеатру, щоб показати свою позицію, а потім на концерті «Бумбокса» ми разом співали та казали, що Маріуполь – це Україна. Навіть у страшному сні я не міг уявити, що Маріуполь буде оточений. Що ворог абсолютно вільно зайде з Криму. Але все одно, навіть коли ми побачили, що відбувається, я чомусь дуже сподівався, що світова спільнота відреагує, зупинить путіна, прийде на допомогу. Навіть на початку березня, коли ми вже сиділи без світла, військові нам казали: буде підкріплення, все буде добре, захистимо Маріуполь. Але в якийсь момент, на жаль, ми зрозуміли… це все.

Коли я прочитав ранкові новини 24 лютого 2022 року, розповів дружині. Кажу: «Пішли в магазин, може, води візьмемо та щось іще про всяк випадок». Людей було мало, ми багато не брали – кілька пачок макаронів, пару баклажок води, кілограмів п’ять картоплі, якусь ковбаску. Тижні на два. Про виїзд не думав, був упевнений, що все швидко закінчиться, і як у 2014 році було – путіна сюди не пустять. Тим більше, всі ж бачили наших військових. Вони вже були зовсім не такі, як у 2014 році. На 13 червня, День визволення Маріуполя від днрівців, проходили колонами у центрі міста – «азовці», прикордонники, Нацгвардія. Я завжди їх фотографував. Кремезні, гарно екіпіровані, підтягнуті. Вселяли спокій. Ми більше навіть переживали за столицю та Харків, коли пішла інформація про обстріли, бо в Харкові були друзі, а в Києві – донька.

Перші прильоти по центру міста

Ми мешкали з дружиною в квартирі в центрі міста, на проспекті Металургів. Третього березня, десь о сімнадцятій годині, ми були вдома, почули дуже гучні вибухи, посипалися вікна. Сховалися в коридорі та сиділи там. Відчували, як снаряди вибухають зовсім поруч, летять по сусідніх будинках, і розуміли, що наступний може вже бути й по нашому. Але того вечора нам пощастило, в наш будинок снаряди не влучили. Тільки багато хто залишився без вікон.

Зв’язок вже був поганий, але я пішов на горішній поверх, щоби спробувати додзвонитися доньці в Київ. Розумів, що вона, можливо, почує про цей масований обстріл нашого району та почне хвилюватися. Додзвонився. Потім побіг, хоча вже була комендантська година, до тещі з родичами, які жили на Євпаторійській, сказати, що з нами все добре. Адже вони чули вибухи, а зв’язатися було неможливо. Коли повертався додому, побачив, як палають квартири в сусідніх будинках.

Наступного ранку ми з дружиною пішли подивитися на наслідки обстрілу. Я взяв із собою камеру. Побачили прямі влучання в будинки, розташовані менш ніж за 50 метрів від нашого. Були розтрощені та спалені квартири, величезні дірки в стінах від снарядів. У постраждалих багатоповерхівках одразу вимкнули газ, і я подумав: «Бідні люди, як же вони будуть готувати собі їжу? Як зможуть жити?»

Я фотографував людей, їх розгубленість та відчай

Є фотографія одна… бабуся гріє чайничок на багатті. Тоді я фотографував людей, їхні розгубленість та відчай. Хтось просто кудись ішов зі скляним поглядом, хтось схопив якісь речі. Бачив двох хлопців, один ніс монітор від комп’ютера. Тобто, для нього тоді це було найважливішим. Згорілі автівки стояли посеред подвір’я. На жаль, тоді вже були загиблі. У сусідньому будинку на першому поверсі загинув чоловік та його маленька дитинка, а дружину у важкому стані відвезли в лікарню.

Ще згадую 8 березня, в той день запам’яталась зустріч з двома «азовцями» біля розбитого магазину квітів. Навіть під час війни хлопці вирішили привітати жінок, назбирали квітів, завантажили їх в автівку, щоб відвезти до шпиталю. Вже пізніше я дізнаюсь, що один з них, Мирослав Вишневий «Джиксер» загинув 12 березня, а другий, Максим, пропав без вісті, намагаючись виплисти на човні з «Азовсталі». І ті фотографії, які я зробив того дня, виявились їх останніми фото…

Чи ось ще – 21 березня пішов по місту в пошуках їжі, побачив багато загиблих людей. З вікна одного з будинків, четвертий чи п’ятий поверх, звисала сплетена мотузка з простирадл. Мабуть, люди зробили, щоб спуститися, сподіваюсь їм це вдалося. Вийшов на проспект Металургів, і… таке показують тільки в фільмах про апокаліпсис. Повалені стовпи та дерева, пошматовані дроти, будинки з першого по дев’ятий поверхи провалені, всюди каміння, сміття. Жодної людини, пусте, понівечене місто.

Багато було болю, відчаю, сліз та горю… Неподалік нашого будинку була багатоповерхівка, в одному з підвалів якої перебувала моя знайома — Ганна Ворошева, яка потім потрапить до російського полону, де проведе сто днів. До війни в тому підвалі ремонтували оргтехніку, а потім у ньому рятувалися від обстрілів люди. Саме в цей підвал пізніше влучила авіабомба, завалило людей. Вони були ще живі. Працівники ДСНС приїхали, але не змогли підняти плити. І скільки потім було випадків, коли дев’ятиповерхова будівля складалася повністю, там були люди, і скільки їх так загинуло, ніхто не знає.

Не можна мовчати про те, що відбувалось у Маріуполі. Розповіді маріупольців, які вирвались з того пекла – це свідоцтва страшних воєнних злочинів росії проти України і українців.

Ледь жива прийшла племінниця з дітьми

18 березня зранку ми з дружиною були вдома у квартирі на проспекті Металургів. Аж тут стукають у двері. Відчиняю, там стоїть наша племінниця Олена з дітьми, Єгором і Веронікою, всі в жахливому вигляді, закривавлені, брудні, обличчя запилені, чорні. Олена каже, що їх обстріляли, снаряд прилетів просто в будинок її батьків. Ванна кімната не допомогла — влучило саме туди, де вони ховалися. Олена була сильно поранена, з руки просто шматок вирваний. Я бачу, ще й джинси у крові. Кажу, що в неї нога теж пошкоджена, а вона цю рану навіть не відчуває, в такому шоковому стані. У хлопчика на спині теж шмату м'яса немає, а в дівчинки – розсічена голова до кістки.

Покликав сусідку медсестру, щоб подивилася та допомогла обробити рани. Вона зайшла до кімнати, глянула та вибігла, сказала, що не може на це дивитися. Я вискочив на вулицю, побачив кілька наших військових біля сусіднього будинку, спитав, чи є якісь зв’язок у них, щоб якось доправити родичів до лікарні. Вони вибачилися, сказали, що зв’язку немає, дали щось протибольове та бинт. Вдома теж було трохи бинтів та перекису. Ми з дружиною власноруч почали обробляти рани, очищати та накладати пов’язки. Олена з дітьми залишилася у нас. Ми постійно обробляли їхні рани. Було важко, діткам особливо. Єгор дуже мужньо все витримував. Інколи вночі прокидався, хотілося йому на спину перевернутися, але біль був надто сильний.

Єгор Кравцов – це той самий хлопчик, який потім став відомий своїм «Маріупольським щоденником». Автору цього щоденника довелося стати дорослою дитиною, яка в окупованому Маріуполі не тільки побачила, але й відчула на собі справжню, не іграшкову війну – обстріли, поранення, життя у підвалі, танки біля свого будинку, рашистські літаки з ракетами та бомбами над головою, загибель близьких людей. І все це він зміг вмістити всього в кілька сторінок свого дитячого щоденника...

На волосині від смерті

12 березня була скинута бомба, яка влучила у приватний будинок за 80 метрів від будинку тещі. Той будинок було зруйновано вщент і як ми дізнались пізніше, в ньому загинуло 6 людей. А у будинку тещі були вибиті вікна, посипалася стеля, був пошкоджений дах. Я трохи зайнявся ремонтом: фанерою закривав вікна, стелю заліплював, щоб не сипалася і 15 березня до обіду закінчив ці ремонтні роботи. Почав розводити багаття, щоб готувати їжу. Саме в цей час почався черговий обстріл. Перший снаряд прилетів дуже близько до нас, буквально до сусіднього подвір'я через паркан, здійнявся пил, було дуже гучно. Я побіг до хати, щоб подивитися де дружина і саме в цей момент, саме в ту частину дому, де я знаходився, влітає наступний снаряд… Єдине, що я почув — свист. Інстинктивно кинувся на підлогу, мабуть це і врятувало мене. А може й янгол-охоронець… Снаряд вибухнув десь за півтора метри від мене, просто в кімнаті. Від тієї кімнати майже нічого не залишилось, тільки частина стіни, а криша та інші стіни впали на мене. В перший момент я не бачив і не чув нічого, все чорне, мені здалося, що це все, остання мить. Мабуть, так воно і відбувається... Потім зрозумів, що живий, якщо можу ворушитись. Все навкруги було в якомусь жовтому тумані.  Я нічого не чув. Мене контузило, але, як виявилося потім, дивом я виліз з-під завалів без жодної подряпини. На щастя, дружина встигла тоді сховатись у будинку свого брата разом з його родиною.

Виживали, як могли

Коли місто було майже все захоплене та опір чинили тільки військові на «Азовсталі», з’явилися польові кухні від днр. Така стала й неподалік нашого будинку. Зрозуміло, що мені було огидно там брати їжу, але просто не мав вибору. Підійшов до кухні, розповів про ситуацію. Коли кухар почув про дітей, розчулився, розповів про себе, що не військовий, що мобілізували примусово, навіть автомат у нього дерев’яний. І так, щоб ніхто не бачив, дав мені згущене молоко та печиво, ну й, звісно, кашу, яку вони там варили. Іще пізніше повезли гуманітарні набори фурами. На коробках літера «Z» та напис «Своих не бросаем!» Щоб отримати цю «допомогу», треба було відстоювати величезні черги. Але ми відстоювали й брали ці коробки. Вимушені були брати, щоби вижити.

Ми тричі намагалися виїхати з оголошеного пункту збору біля «ПортCity», і тричі евакуації не було. Після третьої невдалої спроби я почав шукати перевізника, який зміг би довезти нас до Запоріжжя. Частина родини з дітьми виїхала завдяки знайомим і волонтерам, нас лишалося троє: я, дружина й теща, 90-річна бабуся в інвалідному візку, яка дивом вижила під час блокади в напівзруйнованому будинку на Євпаторійській. Знайшовся молодий хлопець, який погодився везти нас «лише» по 200 доларів за людину. Але попередив, що аж до Запоріжжя довезти не зможе, висадить на блокпості, а далі — пішки. Байдуже! Дійдемо! А бабусю я на руках понесу, коли що.

Я видавав себе за дідуся набожного і номер пройшов

30 квітня виїхали, проїхали десь 15 блокпостів. На кожному перевірки — телефони, речі. На той час я був схожий на старого дідуся, з борідкою, худий, майже 15 кілограмів скинув. Ще у квартирі сестри знайшов невеличку книжку, «Молитвослов». Взяв із собою. Під’їжджаємо до блокпосту, я ту книжечку тримаю і щось шепочу, ніби молитви читаю. Видаю себе за такого дідуся набожного. Це спрацювало, бо мене майже не перевіряли. У дружини дивилися телефон, а на мене глянуть, та й усе. Мабуть, дійсно мав кепський вигляд. Приїхали в Токмак, нас тепло прийняли в центрі для допомоги переселенцям у приміщенні однієї з церков. Заходимо, а там лампочка горить, з крана вода тече — диво якесь. Гарячий душ запропонували, нагодували, поставили купу хліба. Смачний такий хліб. Я його весь вечір тягав із кошика...

А потім вдалося потрапити на евакуаційний автобус, що їхав далі. Від Токмака до Василівки десь 45 кілометрів. Впродовж цих кілометрів було 10 блокпостів. Нас зупиняли, перевірки були ще більш ретельними, ніж від Маріуполя до Токмака. Останній блок-пост, у Василівці, був найстрашніший. Я був весь наче на голках, нервував. Ось наш автобус наступний, зараз всіх виведуть та почнуть ретельно перевіряти, ось зараз… А в мене мій фотоархів. Я зробив з ним дещо, трохи «зашифрував» файли зі світлинами, сподіваючись, що серед росіян на блокпостах не буде IT-шників. І, дивлячись на їх обличчя, бачив, що скоріше за все так воно і є. Але все рівно ризик був дуже великим. Аж раптом до блокпосту під’їжджає величезна колона з 54 автобусів, яка везла людей з «Азовсталі». Їх довго перевіряли, а потім перед нами зачинили проїзд. Почалася істерика у всіх, жінки благали пропустити наш автобус. Хтось з автівок, що теж чекали на проїзд, домовилися з ними, щоб нас пропустили за гроші. Отже приказали рухатися за їхнім БТРом. За ним ми проїхали на інший блокпост, де нас взагалі ніхто не перевіряв, пропустили й все. Так і виїхали. Вже потім дружина казала: «Ти розумієш, як ризикував? Не тільки фотоархівом, але й собою та нами». Так, розумію, але не міг все це просто залишити там. Багато речей можна повернути і відновити, але неможливо буде повернути світлини, на яких історія моєї родини і історія міста за останні 8 бурхливих років.

На наше щастя блокпостів більше не було. Ми проїхали ще кілька кілометрів і побачили металеву вежу, на якій майорів український прапор. Далі вже був перший український блокпост, наші хлопці, зовсім інші обличчя, зовсім інше ставлення до людей. Не було принизливих перевірок, військовий просто зайшов у автобус, посміхнувся, привітався. Я йому кажу: «Вибач, можна тебе обійняти?» На той момент іншої реакції просто не могло бути.