«Відправляв хлопців на виклик й молився»

З 2019 по 2022 роки я обіймав посаду начальника аварійно-рятувального загону спецпризначення ДСНС України в Донецькій області. Професію пожежника я обрав, бо, по-перше, хотів самостійного життя, поїхати від батьків, не бути від них залежним. А по-друге, один мудрий чоловік сказав мені: «Хочеш вчитися в пожежному інституті?» Я кажу: «Ну, мабуть, хочу». Він пошуткував: «Будеш їздити на червоній машині, пити червоне вино і станеш лейтенантом».

1 серпня 2019 року мене призначили начальником аварійно-рятувального загону з пунктом дислокації в місті Маріуполь. Я очолив загін, в якому була по штату фактична чисельність 287 людей. А під час повномасштабного вторгнення ДСНС доводилось не тільки рятувати, але й надавати прихисток маріупольцям, годувати та лікувати.

Подих війни відчули одразу

24 лютого, десь о 5:10, був оголошений сигнал «Збір. Аварія». І ми всі тоді вже поїхали на роботу. Зібрались на нараду. Нам поставили задачі: перерахувати особовий склад, підготувати техніку. Сказали, що все під контролем. На той час паніки ще не було. Всі знаходились на місцях. Я до 27 лютого знаходився в місті, а родина — в Сартані. Маріуполь ще так сильно не обстрілювали, тільки точково. А Сартану, Талаківку літак постійно бомбив. 27 лютого одна добра людина мені з Сартани вивезла моїх дітей, дружину, маму, сестру і тещу. Якби 27-го не вивіз, 28-го ми б туди не потрапили. Першу пожежну машину ми втратили в Сартані 28 лютого. Хлопці з рятувальників, яких ми забирали, вже бачили людей з білими пов'язками. Йшла зачистка селища.

На вулиці Митрополитській, 175, де розташовувалася будівля третього державного пожежно-рятувального загону Головного управління ДСНС України у Донецькій області та Державна пожежно-рятувальна частина-22, ми надавали прихисток для 287 людей, з них 100 дітей. На вулиці Флотській, 66, де розташовувався аварійно-рятувальний загін спеціального призначення Головного управління ДСНС України у Донецькій області, а також ДПРЧ-23 та ДПРЗ-3, знаходилось близько 300 людей і теж близько 100 дітей. І ми, з початку березня до 15-20 березня годували всіх. Свою родину я теж перевіз на Митрополитську, і там вони залишалися до 16 березня в підвалі. Спочатку багато людей ще навіть розміщувалися на поверхах, також до 7 березня ще була можливість виходити трошки на вулицю. А з 9 березня після авіаудару по пологовому будинку № 3, більше ніхто на вулицю не виходив – ні діти, ні дорослі. 10-го вже прилетіло і до нас.

У нас були запаси в підвалах, консерви, якісь крупи. Але ми не планували забезпечувати таку кількість людей щодня. Організували польові кухні. Я дякую нашим хлопцям, які під обстрілами готували їжу. Також, коли ще не було масованих обстрілів біля наших пожежних підрозділів, нам допомагали волонтери, приватні підприємці, привозили крупу, вермішель. Деякі аптеки допомагали медикаментами, засобами гігієни.

Почули про удар по пологовому і одразу виїхали на допомогу

9 березня знаходилися в частині на Митрополитській і почули дуже потужний вибух. По радіостанції сказали, що авіаудар по пологовому будинку. В мене був зв’язок з начальником поліції. Ми направили автобуси, відділення пожежних-рятувальників, бронемашини для евакуації, аварійно-рятувальне відділення на випадок розбору завалів та евакуації поранених. Дуже страшна картина була. Працювали всі разом. Безпосередньо на місці події керував заступник маріупольського гарнізону Іван Скачко, а я знаходився на робочому місці і координував.

Коли родини поряд немає, ти нічого не можеш робити, бо всі думки там…

Я завжди казав, і дітям зараз розказую: для мене було найстрашніше цими днями в Маріуполі, перше, коли я не міг забрати своїх дітей, щоб вони були поряд. Коли родини поряд немає, ти нічого не можеш робити, бо всі думки там. Коли я їх забрав, в мене були розв’язані руки. А друге, коли відправляв хлопців на виклик й молився, ламав олівці, щоб вони повернулися. Бо знав: я їх відправив, якщо з ними щось трапиться, мені доведеться спускатися у підвал, щоб їхнім рідним, дітям сказати: «Ваш батько більше не прийде…» Я не знаю, як це взагалі пережив.

10 березня на Митрополитській, коли був обстріл, ми врятували з-під завалів нашого хлопця та його родину – Максима Повненького, полковника служби цивільного захисту. З ним були дружина – Майя та син – Іван, на той час учень 9-го класу школи № 67. А от загиблого Олексія Панкова, майора служби цивільного захисту, не змогли дістати. Ми за допомогою автокрана хотіли розібрати завали і дістати хлопця. Але не змогли, бо нас постійно обстрілювали.

11-го березня нам на фасад ДПРЧ-22 прилетіла міна, а в цей час Валерій Лєсной, капітан служби цивільного захисту, заносив в будівлю воду. Загинув від поранення на місці. А 15 березня Дениса Безрукавого, старшого сержанта служби цивільного захисту розстріляли на вулиці Тополиній в мікроавтобусі.

Найбільша небезпека була під час сильних авіуадарів. Ми могли їхати по центральних вулицях, а вибух був десь на сусідніх вулицях, але нам було трохи легше орієнтуватись, бо в нас були цифрові радіостанції. І коли хлопці знаходилися в дорозі, ми один одного попереджали: «Повітря», і розуміли, що це літак летить, і тоді одразу шукали місця для укриття.

Мені зателефонували декілька людей з різних служб і сказали: «Олексій, щось вирішуй. Бо так не повинно бути». Справа в тому, що деякі підрозділи ДСНС працювали не на повну потужність і я це бачив, хоча людям потрібна була наша   допомога. Спочатку я зібрав свій підрозділ й сказав, що прийняв рішення. Потім зібрав офіцерів на Митрополитський, розподілили обов’язки й почали працювати. До 9 березня, до обстрілу пологового будинку, я їздив кожен ранок на Митрополитську, 175 працював там і трохи часу приділяв родині. Потім, до комендантської години, переїжджав на Флотську, 66. Там ввечері проводили нараду і залишався там ночувати.

Обстріли були різні. Ми виїжджали в усі райони міста на евакуацію людей, гасіння пожеж, рятування з-під завалів, вилучення вибухонебезпечних предметів, підвоз технічної води. Їздили на гасіння житлового фонду, тих об’єктів, де знали, що в підвалах знаходяться люди. Займалися евакуацією поранених, наданням допомоги, розвозкою гуманітарних продуктів, води, медикаментів. Ще, за проханням органів влади, пожежні займалися очищенням доріг від тролейбусних тролеїв. Бо вірили, що все буде добре і дороги нам дуже скоро знадобляться.

Я майже щодня їздив по місту. Що я бачив? Руїни. Трупи. Бачив, як собаки гризуть трупи. Я бачив, як люди чорні палять у дворах вогнища й якусь їжу готують. Діти брудні, чорні. Ходять як зомбі. Сніг. Обірвані проводи. Воронки. Розбита техніка. Це дуже страшна картина.

Пересувалися на пожежних машинах. В деяких випадках, завжди вночі, нас супроводжувала поліція. Вдень –**** їздили по паролях. Військові, поліція розуміли – ми їдемо рятувати людей, ми без зброї. Корегували виїзди, щоб в людей трошки часу було відпочити. Але коли було багато обстрілів, як от 13-14 березня, багато поранених та пожеж, не було жодної незадіяної машини. Коли 10-11 березня до нас в частину на Митрополитську прилетіло, всю техніку побило. Залишилася одна пожежна машина для виїздів. Потім на ній пробили скати. Й 14 березня хлопці останній раз виїжджали з вогнегасниками й ломами, щоб дістати з-під завалів людину на Митрополитській.

Ми робили те, що могли – дякую кожному рятівнику

З Маріуполя ми вийшли 16 березня в Нікольське, тоді росіяни зайшли в підвал на Митрополитській й сказали всім виходити. Ми всі вийшли. В кого були свої машини – їхали на машинах, хто пішки – доходили до повороту на селище Старий Крим. Звідти були автобуси, якими людей везли в Нікольське. Там вже проходили фільтрацію. Нас було дуже багато з Сартани, нам підказали, що можна виїхати туди і ми 17 березня сформували колону й поїхали додому. А 18-го вранці мене та дружину відвезли на фільтрацію в селище Безіменне. Я фільтрацію пройшов аж о третій ночі 19 березня. Це в мене день народження вдруге: мене відпустили 19 березня й 19 березня в мене день народження по паспорту. Пройшли фільтрацію й поїхали додому.

В нашому будинку в Сартані була частково зруйнована покрівля, вікон не було, в середині будинку постраждало декілька кімнат. Було потрібно прибрати все, полагодити і я все це зробив. Потім впевнився, що всі хлопці мої, яких шукав та чекав, живі і 30 березня ми зустрілись, а вже 4 квітня ми виїхали з родиною з Сартани. Вибиралися через Урзуф, Бердянськ, Токмак, Пологи на Запоріжжя. Проїхав 18 блокпостів! Обшукували особисті речі та машину, передивлялися телефони. Гроші не вимагали, може через те, що в мене діти були в машині. Я їхав сам, без гуманітарного конвоя, вирішив:  як буде, так буде.

Я дуже вдячний всім тим хто працював пліч-о-пліч в той час, всім своїм колегам, силовим структурам, комунальним службам, органам влади, підприємцям і просто звичайним людям. Так, я розумію, що всі ми зробили не все те, що ми повинні були зробити, але ж робили і зробили, що змогли.