«Бути осторонь – то не про мене»

Я мешкав на Східному, вікна квартири виходили на поле в бік Широкиного. Десь о сьомій ранку прокинувся збиратися на роботу, підійшов до вікна та побачив, як у полях все палає, йдуть бої, якась техніка відступає. Але найголовніше, що вразило, — це як до нашого будинку бігли військові та несли пораненого. Він був увесь у крові, а побратими його тягли по землі за лямки броніка. Тоді зрозумів, що треба тікати. Дуже швидко зібрав рюкзак, кинув туди пару речей та документи. Вибігли з дівчиною на вулицю й одразу зустріли військового. Він нам крикнув, щоб ми швидко тікали звідси якнайдалі, а якщо є можливість, то взагалі їхали з міста. Але з Маріуполя ми не поїхали, натомість я зайнявся волонтерством. Це вийшло якось спонтанно, може завдяки тому, що на підприємстві я очолював молодіжну організацію, ми робили багато різних благодійних акцій та в мене було багато знайомих волонтерів. У складні для мого міста часи я намагався допомагати маріупольцям як волонтер.

Згодилися запаси солодощів та туристичне приладдя

На території комбінату імені Ілліча, так само як і на «Азовсталі», було облаштовано достатньо бомбосховищ. Туди почали привозити людей із передмістя, адже там тривали запеклі бої та були постійні обстріли. Із Сартани, Талаківки та інших селищ евакуйовували багато жінок і дітей, їх потрібно було десь розмістити, заводські укриття добре годилися. Людей треба було чимось годувати. Мені зателефонували та попросили допомогти. Одразу поїхав на роботу, бо на складі залишилося багато солодощів після свят. Іще були різні подарунки, які купували для молоді комбінату, — каремати з турпоходів, чай, кава, газові пальники, котелки та чашки. Дуже багато було теплих толстовок із логотипом молодіжної організації «Метінвесту». Це все я завантажив у свою автівку та за кілька ходок відвіз до адмінбудівлі доменного цеху, де був пункт збору. Попутно до мене були прохання розвезти продукти, хліб тощо. Хлопцям в тероборону потрібна була питна вода — знайшли, купили, доставили. А коли в їдальні доменного цеху почали готувати їжу для людей у бомбосховищах, шукав серед колег та знайомих тих, хто зможе допомагати з цим.

Потім був ще один випадок, ще в перші дні, коли я остаточно зрозумів, що буду волонтером. З другом дізналися, де на той час ще можна було купити воду. Нам завантажили повні дві автівки води, яку ми з другом купили за власні кошти. Частину залишили військовим, іншу частину я відвіз в Terrasport. Це був великий фітнес-центр, де на той час зібралось чимало людей. Дзвонив тоді товаришу, якій займався організацією сховища там, та спитав чи потрібна їм вода. Поки їхали до них, дізналися, що є хліб. У військових на Лівобережжі було багато хліба, їм стільки не потрібно, тому вони повністю забили нам машину хлібом. Коли вже збиралися їхати, до нас на площі Перемоги на Лівому березі підбігла родина та попросилася їх забрати. Я не знаю яким чином всі вмістилися, адже до стелі машина була закладена хлібом, але ми впорались.

Я бачив багато чого, майже кожного дня я їздив із військовими, поліцією та іншими волонтерами по місту, тому довелося побачити всякого. Багато трупів на дорогах та тротуарах та понівечених автівок. На початку ще тіла якось прибирали, або прикривали чимось. Якщо це сусіди, то закопували біля будинків. З дороги намагалися відтягнути до узбіччя. А в останні дні цим ніхто вже не займався. Трупи лежали всюди, їх було багато, з відірваними кінцівками, обгорілі… Бачив вбитих діточок…

З кожним днем людей у сховищі було все більше

Зворотній напрямок до центру міста виявився вже не легким. Через Пост-міст нас не пустили військові, тому що йшла ліквідація ДРГ та міст замінували. Довелося їхати іншим шляхом та багато об’їжджати. Було гучно, здавалося, що це десь зовсім поруч, хоча то ще було не настільки близько. Лячно, але доїхали до фітнес-центру та довезли людей разом із хлібом. Зателефонували знайомі та попросили знайти скотч, щоб заклеїти вікна та дзеркала в одному з міських укриттів. Це був великий спортивний комплекс, фітнес-центр Terrasport. У залах центру повсюди були дзеркала, їх проклеювали скотчем, робили «сніжинку», щоб люди не постраждали від скалок.

Людей у комплексі було дуже багато. Точної цифри я не знаю. Хтось казав – чотири тисячі, хтось – три. На мій погляд, близько двох тисяч. Ну, на початку точно; можливо, потім ще більше. Кожна кімнатка, кожне приміщення були заповнені. Пройти неможливо. Я там провів тільки одну ніч, не поїхав вчасно, щоб до комендантської години встигнути додому. Але після цього сказав, що більше не зможу там ночувати. Немає вентиляції, повітря сперте, дихати нічим. Бували випадки, коли діткам ставало зле та вони задихалися, навіть втрачали свідомість… Спати я не зміг, тому чергував на дверях.

До Terrasport’у потім їздив дуже часто. Привозив ліки, воду, паливо. Паливо – найчастіше, адже потрібно було підтримувати роботу генераторів. Якось навіть знайшли установку для очищення води. Демонтували її з одного супермаркету, зі всіма шлангами, та привезли в центр. За будівлею була свердловина, тож воду з неї тепер можна було очищувати.

У будь-якому випадку треба залишатися людиною

Різне було… Ну, ось, наприклад, неподалік від фітнес-центруTerrasport була заправка «Укрнафта», яку охороняла поліція. Пального було дуже мало, тому, в першу чергу, вони його давали військовим, для лікарень та волонтерам. Звісно, там були й люди на власних автівках, які намагалися виїхати з міста. Серед них знаходилися такі, що не зважали на інших, їм було байдуже на лікарів, які до останнього намагалися спасати людей, байдуже на військових, які боронили місто, для них існували тільки вони самі. Вони кидалися на поліцейських, на інших людей, кричали. Я розумію, що багато хто був у відчаю та намагався врятуватися, але ж в будь-якому випадку необхідно залишатися людиною. Доводилося потім наливати каністри людям з того пального, що залишалося, щоб не було хаосу та вистачило хоч потрошку, але всім. Черпали бензин відрами на мотузці, одяг в мене завжди був весь у пальному.

Дуже яскраво закарбувався в пам’яті один кадр. Біля Центрального ринку, де дорога йде через трамвайні колії та далі до підземного переходу, просто біля колій лежав черевик. Навіть не лежав, стояв. А з нього стирчала частина ноги з розірваним м’ясом, шматком штанини. Я проїхав іще трохи й помітив чи то тіло, чи щось незрозуміле, все обгоріло, кров...Начебто до цього я багато бачив вбитих людей, але ось цей черевик, який просто стояв на дорозі з частиною кінцівки, й досі перед очима.