«Мріємо повернутися додому»

Світлана Обединська: «Ми з чоловіком жили на проспекті Луніна, що перетікав у Приморський бульвар, і море було нашим натхненням та втіхою. Дуже часто гуляли, купались від квітня до жовтня майже кожного дня. Важливо було зустріти схід сонця на морі. У мене — двоє синів, у чоловіка — син та донька, ми доволі часто бачилися, влаштовували сімейні обіди по суботах і обмінювались останніми новинами та планами. Потім — робочі будні. Кожен день був схожий на інший. Звичайне, але таке щасливе життя, що враз змінилось з настанням повномасштабного вторгнення.

«Боже, там мої діти…»

Ніхто з мого оточення не вірив, що росія на нас нападе. Коли я про це говорила та попереджала наприкінці 2021-го, люди просто поблажливо усміхалися, вважаючи мене панікеркою. Але тоді навіть не думала, що росіяни почнуть знищувати все на своєму шляху, катувати та ґвалтувати, незважаючи на вік і стать. Найстрашніші з моїх уявлень — росіяни заберуть Донбас і нас, проукраїнських громадян, не випустять на підконтрольну Україні територію. Тож доведеться існувати під мерзенними триколорами ворожої влади з її українофобією й авторитарними законами.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, чоловікова донька Катерина зі своєю донькою, семирічною Ксюшею, приїхали до нас, до сліз налякані й безпорадні. Син чоловіка Євген мешкав у подруги з її двома маленькими дітьми в центрі міста, а його власна 12-річна донька Кіра була в тітки на околиці. Пізніше Євген, на моє наполегливе прохання, привіз Кіру до нас, але днів за десять забрав до себе. Мої сини — Дмитро та Олександр — вирішили перечекати тривожні дні (вважали, що їх буде небагато) у Сашка вдома в західній частині міста, звідки ворога чекали менше за все.

Відтоді я щохвилини вмирала через тваринний страх за синів. Щойно чулося чергове виття і вереск смертельних подарунків від росіян, вибігала на балкон. Дивилася на західну частину Маріуполя, плакала та волала від розпачу: «Боже, там мої діти! Врятуй їх і збережи!» А коли відчай не давав мені навіть дихати, чоловік сідав за кермо, й ми їхали повз зруйновані та згорілі будинки, дорогою, що скрипіла від скла, й намагалися не впіймати колесами обірвані дроти. Провідували Олександра з Дмитром. Раз у раз це ставало небезпечнішим…»

Олександр Обединський: «Син Євген періодично нас відвідував зі своєю дівчиною Ганною, допомагав, приносив продукти, воду. Ми обговорювали виїзд з міста, син казав, що хоче спочатку полагодити свою машину. Це було майже неможливо — жодна СТО не працювала, але він був впевнений, що впорається. Тоді ми домовились так: якщо вони прийдуть наступного разу, моя машина стоїть біля під’їзду, а нас немає, то я залишив ключі від квартири й автівки сусідам. Обійнялись і побажали один одному берегти себе. Ми виїхали 14 березня з допомогою мого шурина Андрія та його дружини Наталі. Вони приїхали на двох автівках, привезли нам дві каністри бензину, ми заправились і змогли їхати. На збори мали буквально пару годин».

Страшна звістка

Світлана Обединська: «На душі шкребли кішки: втікаємо, а хлопці наші залишаються у смертельній небезпеці. Але ми тепер не мали найменшої змоги їх дістатися. В Маріуполі всюди йшли бої, і як потім стало відомо, там, де були наші рідні, вже хазяйнували окупанти».

Олександр Обединський: «Ми їхали зі Світланою, Катею та Ксюшею якимись полями, об’їхали всі російські блокпости на виїзді з Маріуполя, й перший російський блокпост я побачив вже під Бердянськом. Шість діб потім були в Бердянську, нас зустріли волонтери, поселили у гуртожитку. Всім, чим могли, допомагали: хто шматком хліба, а хто добрим словом».

Світлана Обединська: «Катерина з донькою збиралася їхати далі, десь за кордон. А в нас із чоловіком був план дочекатися синів, дістатися Запоріжжя, а потім рушати на захід України. Аж тут прийшла страшна звістка: в Маріуполі загинув Євген».

Олександр Обединський: «Про те, як це сталося, мені розповіла Євгенова дівчина Ганна та сусіди. Хлопці влаштували чергування у будинку, щовечора хтось патрулював. І в цей вечір, 17 березня, була черга Євгена. Аж трапився обстріл, на кількох балконах спалахнула пожежа. Євген кинувся гасити полум’я спочатку у квартирі сусідів, а потім на своєму балконі. Й під час наступного обстрілу загинув. Його так і знайшли, на балконі поруч із вогнегасником. Ганна залишилася з дітьми сама. Після пожежі їхній дім почав руйнуватись, вони з дівчатами були декілька днів у якомусь підвалі. Потім вирішили йти до нас, але сусіди, яким я залишив ключі, теж поїхали, хоча начебто не збирались. Тож у нашу квартиру Ганна зайти не змогла. Згодом сусіди телефонували, вибачалися, що так трапилось, але ж ніхто нічого не знав заздалегідь, і спланувати щось було майже неможливо.

Ганна, Кіра та їхні знайомі пішли до храму Петра Могили у Приморському районі й кілька днів там лишались, а потім вирушили пішки з міста через селище Моряків. Дорогою потрапили на розтяжку, вибухнула міна… Із ними йшов великий собака, власне, він і врятував нашу Кіру, взяв більшість осколків на себе. Ганну з Кірою відправили в Мангуш до фільтраційного табору, відібрали документи та невдовзі розлучили».

В Маріуполь дуже хочеться повернутись, іноді настільки, що хочеться йти туди пішки. Перепоховати Євгена, побачити Азовське море та свою квартиру, відчути рідне місто. Мрію про теплий момент, коли ми зустрінемося та обіймемося з друзями, знайомими, колегами в українському Маріуполі. Накриємо у дворах величезні столи та будемо разом відзначати нашу перемогу.

Кіру визволяли всім миром

Світлана Обединська: «Онука опинилась у шпиталі окупованого Донецька. Тож із нашої родини ми втратили одразу двох: Євген загинув, а Кіра потрапила туди, звідки забрати її, здавалося, неможливо… Я зателефонувала своїй подрузі та колезі Тетяні, яка працювала речницею голови Донецької обласної військово-цивільної адміністрації, вона повідомила про нашу ситуацію очільника адміністрації Павла Кириленка. За його підтримки ми дійшли, як то кажуть, до Києва, до міністерств і відомств з прав дитини та реінтеграції окупованих територій. Паралельно через моїх колег-журналістів вийшли на світові мас-медіа. План був здійняти хвилю й надати розголосу трагедії дівчинки, яка через війну залишилася круглою сиротою, втратила рідну маму, ще коли була немовлям.

Протягом декількох тижнів ми давали десятки інтерв'ю провідним закордонним та вітчизняним ЗМІ. Головний меседж: треба повернути дівчинку родині. Підключилася спортивна спільнота. Зі мною особисто була на зв'язку міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук. Щодо повернення Кіри спілкувалися дитячі омбудсмени України й росії. І що неймовірно важливо: процес взяв під особистий контроль Президент України Володимир Зеленський.

Несподівано я встановила зв'язок із самою Кірою. Зайшла в «Інстаграм» і без особливих сподівань написала до її акаунту: «Кіро, як твої справи?» І вона відповіла! Написала, де і як її лікують, з ким спілкується, як почувається. Вона дуже намагалася бути сильною, але наприкінці заплакала: «Я так хочу до вас. Заберіть мене!» Пізніше мені зателефонувала Ірина Верещук: «Чи готовий ваш чоловік їхати в Донецьк за Кірою?» За інших обставин на таку пропозицію я б відповіла коротко: «Є значно легші способи самогубства». Знала, що проукраїнську позицію чоловіка вороги не пробачать. Але пані Верещук заспокоїла: питання безпеки — відповідальність Президента України.

Все було як у поганому сні

Олександр Обединський: «Виїжджали під супроводом змаксимальними заходами безпеки. Шлях від Чернівців, де ми на той час перебували, до Донецька тривав вісім важких безсонних діб. Я не можу розповісти подробиць цього шляху. Все було як у поганому сні, важко, велика втома, але ж ми мали досягти нашої мети. Доїхали до лікарні, я побачив онуку, вона зраділа та розплакалась… Із Донецька привезли Кіру одразу в Київ, у клініку «Охматдит», на реабілітацію».

Світлана Обединська: «Повернення Кіри та ще одного хлопчика-сироти виявилося реальною і дуже серйозною спецоперацією. Ці діти стали першими, кого Україна змогла визволити із російської неволі.

Коли чоловік повернувся з Кірою зі столиці, ми підготували у Чернівцях велику зустріч на вокзалі, з квітами й подарунками. Я була разом зі своїми синами, котрі дивом вибралися з Маріуполя в Запоріжжя, а потім приїхали до нас. Вдома був накритий стіл, і ми знов були єдиною родиною».