«Ми рятували людей та не вважали це за сміливість»

До початку повномасштабного вторгнення я працювала медичною директоркою з лікувальної частини МТМО «Здоров’я дитини та жінки». Займалася улюбленою роботою та не думала, що таке з нами може статися. Мені здається, у більшості із нас були якісь тривожні передчуття, але вважали, що буде як в 2014-му – постріляють та й все. Готувалися? Так, потроху готувалися, адже сумний досвід 2014-15 років ми мали. Самі перевіряли підвали, мали запас води, якусь провізію, медикаменти. Але настільки кривавої та жорстокої війни не очікував ніхто.

Пологовий заздалегідь готував резерв

Десь з початку січня ми потихеньку почали готувати наші підвальні приміщення. Вірили, що нічого з цього не знадобиться, але «мало що може статись». Ніяких планів поїхати з міста не було взагалі, навіть, про це не думали. Адже були впевнені, що до такого не дійде, що все швидко скінчиться, що не вистачить совісті  стерти з обличчя землі ціле місто. Ми вісім років жили в стані близької війни, звикли, що постріляють десь по окраїнах, та й все на цьому. 24 лютого мені зателефонувало керівництво десь о 7:00 ранку, повідомили, що почалась війна. А в мене немає звички зранку дивитись телевізор, тож для мене це була страшна новина. На той час я виконувала обов’язки директора лікарні, тому варіантів зібрати речі та кудись поїхати й в голові не було. Насамперед мені потрібно було подбати про персонал, підготувати лікарню та перевести її в режим надання допомоги всім постраждалим. Тому одразу підготували наказ про перепрофілювання амбулаторного відділення в стаціонар. Лікувальний процес був налагоджений та працював як годинник, а саме забезпечення всім необхідним – водою, дизельним паливом для генераторів, ліками та подібним, було проблемою. Щоб у мене був хоч якийсь мінімальний запас необхідного. Доходило до бартеру: я їздила в ДСНС, там перебували діти та дорослі. Я дивилася стан дітей, а рятівники забезпечували лікарню то ліками, то шприцями.

Допомагав нам багато батальон «Азов». Низький уклін їм за це. Треба паливо для генераторів — вони привезуть, ліки — теж саме. Пайки свої віддавали жінкам. В перші дні блокади привезли заморожене м’ясо, памперси і навіть сири та воду у пляшках. І за рахунок цього ми виживали, й давали мамам додому памперси та молочні суміші, хоча б одну чи дві баночки. Бо купити щось вже було неможливо, а молоко у матерів пропадало. Бувало, що приїжджали поліцейські, кажуть: «Ми тримаємо під охороною аптеку, але з дня на день все більше людей приходять і кажуть, що потребують ліків — поїхали, подивитесь, що треба вам для лікарні, інше віддамо людям». І я їхала, привозила ліки, бо треба було забезпечувати лікувальний процес.

Дизель-генераторами та водою нас забезпечив наш Департамент житлово-комунальних підприємств Маріупольської міської ради. Нам встановили у лікарні ємності великого об’єму, десь на півтори тонни, і все це було в ці перші дні березня. І потім нас регулярно забезпечували водою, підключилось і ДСНС. Поки була можливість, питну воду нам привозили, тому ми могли на багатті зробити чай, щоб хоч трошки зігрітися. Коли мали змогу, рятівники привозили нам і паливо для дизель-генератору. Коли пропало світло, нам завезли з міських складів 300 кг пельменів і ми перші два тижні жили на цих пельменях — варили їх та годували жінок. Генератори тільки використовували для освітлення реанімаційних та операційних, а приготування їжі — все це було на вогнищі у дворі.

З самого початку ще потік поранених був невеличкий, одиниці, коли ще окраїни обстрілювали. А потім все це розгоралося настільки швидко, що фактично всі зміни ми вже були на роботі. Перші 2-3 дні ще мінялися, а потім хто залишився на роботі – той і залишився. До 16 березня я весь час була на роботі.

На дворі війна, а кількість пологів зашкалює

1 березня до нас перевезли жінок з Перинатального центру з мікрорайону «Україна», там були й недоношені дітки, а у нас було відділення патології новонароджених, ми могли надати необхідну допомогу. Ось з того часу почався жах! У нас були всі — і дорослі, і діти, поранені та хворі. Просто в неймовірній кількості уходили знеболювальне, антибіотики, матеріали для перев’язки та шприци. Ми звичайно, робили критичний запас, але не в такій кількості, ніхто не уявляв такого масштабу. Пацієнти та пацієнтки були розташовані всюди — і у підвалі, і в коридорах, бо ми перенесли ліжка з палат, де були великі вікна, щоб зменшити ризики поранення склом. Але небезпека лишалася, бо операційну та пологовий зал до підвалу не перенесеш.

Пологів у той час було стільки, скільки в мирні часи не було! Скоріше за все це вплив стресу, до того ж — вже їхали, куди доїдуть. У нас по сорок людей лежало у відділенні, яке розраховане на двадцять ліжок. Новонароджені — потоком. Ми тримали дітей добу, а потім відпускали батьків додому, на довший строк залишати було небезпечно.

Коли почалися бої в районі «1000 дрібниць», до нас масово почали везти людей з пораненнями нижньої частини тіла — ноги, стегна, поперек, сідниці. Мені не зрозуміло було, чому такі поранення — осколкові ураження саме нижньої частини тіла. А потім поверталася додому, черговий обстріл, рухнула на коліна, голову закрила руками, і дійшло! Це ж люди саме так падали на землю, голову руками прикривали, а сідниці та ноги відкрити, ось вони й отримували посічені осколкові поранення.

Мені запам’ятались найбільше поранені діти в перші дні війни. Пам’ятаю хлопчика та дівчинку з Лівого берегу, в них булі осколкові поранення обох кистей рук від скла – вони грали в карти під час обстрілу. Це були перші травмовані на війні діти, вони мене шокували, а потім почався безперервний потік: і загублені, і новонароджені недоношені, і мами, що народили, але дітей вже не можна було врятувати…

Обстріл пологового

8 березня трапився удар по Пенсійному фонду та Будинку зв’язку. 9 березня трапився удар по пологовому — крик, сльози, посеред двору неймовірного розміру воронка, палають автівки. Миттєво приїхала швидка допомога та рятувальники, почали оперативно евакуювати жінок. Я стою і не розумію, що ця воронка настільки велика, що й я на дні цієї вирви стою і начебто непомітна.

Тих жінок, що могли йти самостійно, ми перевели до нашого хірургічного корпусу, більш важких — перевезли до міської лікарні № 2. Дітей перевели в реанімаційний блок. Завдяки розташуванню в коридорі, майже всі наші пацієнтки вціліли, бо були прикриті стінами, окрім однієї жінки з дитиною, що отримала важке поранення в стегно. Її відвезли до лікарні № 2, але врятувати не змогли.

Ще побігла подивитись, чи не вибухнули на дворі наші кисневі балони, перерахувала — всі на місці та жоден не вибухнув. З’ясувалось, що вибух цієї авіабомби не пошкодив кисневі балони та вони всі цілі. Бо потім були якісь такі коментарі, що це балони вибухнули – так от авторитетно можу заявити, що жоден балон не вибухнув.

Команди були не потрібні

Міномети, ракети, «Гради», танки — все це я бачила та відчула на собі. Не бачила корабельних ракет, від моря, бо пологовий був далеко. Але від кулі снайпера сама мало не загинула — дуже-дуже близько вона просвистіла.

Найстрашніше для нас було почути звук літака, бо не можеш вгадати, де він скине бомбу цього разу. Цей звук для мене досі найжахливіший тригер. Я зараз мешкаю в іншій країні, але, коли пролітає літак, немов ціпенію, не можу поворухнутися, охоплює жах.

Це було страшно, але мій чоловік завжди мене підтримував — зранку проводжав у лікарню, а ввечері додому, ніколи саму не відпускав. Був зі мною на роботі, хоча він не медик. Від нього я отримувала колосальну емоційну підтримку, за що безкінечно йому вдячна. Особливо зранку, коли треба було збиратися та виходити на роботу, а вони ж обстріли починали раненько так, у мене сльози, страх знову йти скрізь цей жах. Він мене так підбадьорював, казав: «Ні, ні, ні! Ну, як це ти кинеш свою лікарню, давай-давай, пішли». Проплакалася й пішли на роботу.

Це, навіть, не сміливість була. Це борг. Це обов’язок. Люди не вважали це за сміливість, ось в чому справа. Що я, що мої колеги так не вважали. Ми рятували людей. Це потім до нас дійшло, вже через деякий час, через яку м’ясорубку ми пройшли. Нам ніхто нічого не казав як робити, люди якось самі розподілили обов’язки, вирішили хто за що відповідає – за ким розпалити вогнище, за ким приготування їжі, хто сьогодні черговий та інше. Кожен робив те, що міг. Саме в таких ситуаціях, як то кажуть, проходить перевірка на вошивість. Не скажу, що всі її пройшли, люди різні, але переважна кількість зібралась, мобілізувала всі свої сили та ресурси, щоб допомагати тим, хто потребує цієї допомоги найбільше.

Мені інколи здається, що Бог просто кинув кістки, та нас по всьому світові рознесло. Єдині такі неприкаяні люди в усьому цьому виявилися саме маріупольці — без домівок, життя, минулого та майбутнього, без нічого. Й ніхто не зрозуміє тебе, як би не розповідав. Той, хто такого не пережив, ніколи не зрозуміє того, що коїлося в нашому місті.