«Вони ламали нас, але не зламали»

Мій старший син, Кирило, народився 21 січня 1991 року, а молодший, Микола, за рік і чотири місяці після брата. Вони майже однолітки, але зовсім різні. На світ з’явилися на Донбасі — у  Сніжному, маленькому містечку, де наша сім’я проживала на той час. Виросли в Маріуполі. Вся їхня юність, підліткові роки пройшли тут — найкращі спогади, рідне місто.

На захисті країни

Після школи Кирило пішов до інституту туристичного бізнесу в Донецьку; закінчив, працював у турфірмі в Маріуполі. Микола спершу закінчив механіко-металургійний технікум, а згодом здобув і вищу освіту за спеціальністю «Право». Обидва грали у футбол. Щойно подорослішали, стали активними вболівальниками, вподобали команду «Юність». Ще й всю Україну об’їздили разом із професійними футбольними клубами як фанати, навіть були за кордоном. І в 2014 році пішли до «Азова», майже всім цим складом фан-клубу команди «Юність» вступили. Пояснювали: «Мам, якщо всі вирішать: «Війна не наша справа», — що це буде?» Я їм: «Але ж там вбивають!» А вони: «Якщо всі так скажуть, то нема кому буде захищати нашу країну».

Згодом Коля одружився, і в 2018 році в нього народилася дочка, наша онука. Вони домовились із дружиною, що він піде з «Азова», і я тоді була дуже рада: «Повоювали, нехай тепер інші воюють, треба своє життя налагоджувати!» Із Кирилом багато разів заводила таку само розмову, і він твердо казав: «Ні, поки війна, не піду з «Азова». Зараз не на часі, треба захищати наше місто».

Миколі запропонували роботу, він переїхав до Києва. Я радила й Кирилу рушати до брата чи кудись працювати за кордон, але він знову і знову відмовлявся.

Дві смерті

Почалася повномасштабна війна, сини одразу стали на захист країни: Кирило — в Маріуполі, Микола — в Києві. Коли в нас у Маріуполі зник зв’язок, ми з хлопцями взагалі не спілкувались. Хіба що Кирило приїхав 5 березня, завіз продукти у Східний мікрорайон, де ми жили. Того дня якраз паралізувало маму, в неї було важке онкологічне захворювання. Шок, істерика. Кажу: «Синок, що робити?» Він спокійно так зняв каску, хотів поговорити з бабусею. Вона при пам’яті була, але спала, бо я їй нещодавно дала ліки. Тільки-но поїхав — мама прокинулася… Кирило приїжджав іще пізніше, бо в нього було завдання в центрі міста, свічок навіз, павербанк. Це востаннє ми бачились.

Невістка вмовила переїхати в мікрорайон Кірова, там нас ніхто не знав, і коли русня зайшла, в сусідів не було інформації, що наші сини «азовці». Шість днів, з 22 до 28 березня, провели у підвалі. Надвір, навіть коли обстріли трохи вщухали, майже не виходили. Я постійно була поруч із мамою — саджала її на стільчик ближче до виходу, щоб вона дихала. Наша мама їла дуже мало, їй ставало дедалі гірше, і 29 березня вона померла. Ми ще не знали, що того самого дня, як поховали маму, загинув і Кирило.

Я не знаю, чи є покарання за всі ті злочини, що скоїли росіяни, але я дуже хотіла б, щоб вони пройшли той біль, який пройшли ми. Відчули те моральне знущання, коли тобі пів року кажуть, яка ти погана мати, що виростила терористів і вбивць.

«Мам, як я піду?»

16 квітня виїхали з Маріуполя. Неподалік Бердянська росіяни на блокпості знайшли в одному з телефонів фото хлопців і забрали нас у полон. Казали: «Ваши сыновья — террористы. У нас в россии есть закон, согласно которому вы будете осуждены!» Потім до мене підсів якийсь чоловік і каже: «Елена Николаевна, вам лучше позвонить сыну, чтобы он приехал и вас забрал. Вы же понимаете, кто ваши дети?» Я кажу: «Мої діти — найкращі в світі!» А він засміявся, виходить на вулицю й іншим розповідає: «Сказала, что её дети — лучшие в мире!» І вони всією гурбою зареготали. У колонії з нами працювала ФСБ, а паралельно шантажували Миколу. Спочатку вимагали в нього гроші, він казав: «Я зберу, але ж привезе їх інша людина». Та вони наполягали, щоб особисто привіз. Микола повідомив своєму начальству, що батьки в полоні, росіяни телефонують і шантажують, і йому наші підказували, що і як говорити.

Давало снаги вижити та вірити у звільнення те, що Микола бореться за нас, що чекає маленька онука. Ми знали — треба додому. Багато людей допомагали Колі нас відстояти, і я дуже вдячна всім за підтримку. За процедурою обміну 26 листопада 2022 року ми повернулися в Україну.

Микола розповів, коли зустрічав: «Мам, я таке відчував, чого ніколи зі мною не було. Просто сів і плакав, не знав, що робити далі». Бо ми були з чоловіком у полоні, брат загинув, він залишився сам. Така безпорадність… І нам не повідомляв про смерть Кирила, щоби ми тримались.

Кирило загинув під час виконання бойового завдання, це мені потім розповів його бойовий товариш. Група з шести людей мала замінувати дорогу, та їм не дали це зробити, накрили авіаударом. Кирило був старшим групи, йшов першим. Шостий, останній, трохи відстав і єдиний залишився живим. Там була воронка вісім метрів, знайшли фрагмент тільки одного тіла, яке впізнали завдяки татуюванню…

Зараз Микола служить, нікуди не виїжджає. Хоча в нього брат загинув, і він має право піти зі служби. Я йому про це казала, але він твердо каже: «Мам, як я піду, з якою совістю? Ми вже все вміємо і знаємо все. Тож мушу».

Я схудла на 15 кілограмів після всього пережитого і досі не почуваюся нормально, плечі так і хиляться додолу, весь час у напрузі. І чи буде ще колись у мене нормальне життя — важко сказати. Проте скажу одне: вони ламали нас, але не зламали.