«Все було пронизано трагедією, кожна хвилина»

«Все було пронизано трагедією, кожна хвилина»

Імʼя очевидця:

Євген Малолєтка

фотокореспондент Associated Press

Євген отримав премію «Оскар» разом з командою фільму «20 днів у Маріуполі». Смерті дітей, бомби, що падають з літаків, досі стоять у нього перед очима

Я був у Маріуполі під час спроби його захоплення у 2014 році, й коли його звільняли. І потім ще багато разів. Жахливо бачити драматичні моменти, як от обстріл мікрорайону Східний 24 січня 2015 року. Тим більше, коли це відбувається майже у тебе вдома. А щодо повномасштабного вторгнення… головою я розумів, що воно неминуче, але дуже хотілося вірити в те, що це неможливо.

Відчуття місії

Ми сформували команду з фотожурналістом Мстиславом Черновим. Працювали спочатку в Харкові, дивились, як місто готується до війни. Але знали, що Маріуполь буде ключовим. Тобто, не те, що знали — думали так, що, скоріш за все, він стане зоною бойових дій. Бо, якщо дивитись на карту — де розташований Маріуполь, де Крим, де окуповані території Донецької та Луганської областей, то стає зрозумілим, що росіяни захочуть прорубати в Крим дорогу.

Ми приїхали в місто за годину до повномасштабного вторгнення. Їхали з Бахмута. Зняли квартиру неподалік Центрального ринку на проспекті Металургів. Я приліг поспати на диван, бо всю ніч вів машину і був дуже стомлений. Заплющив очі — й одразу розплющив. Не вдалося відпочити…

Часи облоги міста були непередбачуваними, дуже складними. Все було пронизано трагедією, кожна хвилина. Постійно розумієш, що маєш справу з людським життям. Що у кожної людини на фото є ім’я. Не полишало відчуття, що все це сюрреалізм, не по-справжньому. Злети літаків, бомбардування, які там були постійно, особливо в останні дні. Смерті дітей. І досі, як страшний сон. Пастка, в яку маріупольці потрапили, і з якої немає виходу. Нам було трошки легше, бо у нас була своя місія. Як у лікарів. Ми тішили себе надією, що робимо щось важливе. І навіть не знали, до яких подій наша робота призведе в майбутньому.

Смерть на першій шпальті

Кожен день приносив нову небезпечну ситуацію. Ми бачили російські танки, які атакували міські квартали. Одного дня були заблоковані у лікарні № 2, і вижили тільки тому, що нам допомогли українські військові, евакуювали з того мікрорайону, з пастки.

9 березня 2022 року ми пересувалися містом і припаркували машину в Центральному районі, біля площі Миру. В цей самий момент — гул літака. Сховалися під навіс одного з будинків, почули серію гучних вибухів. Декілька — просто поряд із нами. Удари стались у двір третьої лікарні біля Пологового і в Приазовський університет. Місцева жінка — в неї вікна виходили на проспект Миру — сказала, що відкриє нам балкон подивитися. Ми пішли за нею, побачили панораму міста та куди впали бомби, бо звідти підіймався дим. Поїхали туди…

Саме там я зробив фото вагітної жінки, що постраждала від авіаудару. Бачив її рану і розумів: шансів, що вона зможе вижити, дуже мало. Я завжди сподіваюся на диво, і ми бачили те, що робили лікарі в цей час, витягаючі такі великі уламки, рятуючи таку кількість життів. Іноді здавалось, що так — вони творять дива. Але, на жаль, не завжди, і це сумно.

Шкода, що герої твоїх фотографій помирають. Дуже шкода. Цей знімок облетів всі передові шпальти, і мені з цим жити, з цією відомою фотографією… Як розмовляти з родиною? Все це дуже складно, але важливо. Важливо було показати суцільний жах, який відбувається через росію.

Дуже хочу повернутися в Маріуполь, у свій Бердянськ, до моря, туди, де я зростав. Вірю, що ми знову зможемо підняти там український прапор. Не знаю, яким буде перше мирне фото. Складно передбачити, що буде першим, що буде другим і скільки ще зусиль доведеться докласти. Я певен, що важливо не що буде першим, а що буде в кінці.

Ризик заради правди

Як вибралися з міста? Схрестили пальці та поїхали. З нами був Володимир, поліцейський, з яким ми познайомились у пологовому будинку № 3. Ми втратили свою машину, то він взяв нас із собою, зі своєю сім’єю. Їх троє і нас троє — я, Мстислав Чернов і Василиса Степаненко, журналістка й продюсерка. Разом ми здолали 15 блокпостів.

Намагалися дуже ретельно сховати техніку, щоб нічого не було на видноті. Камери та жорсткі диски — в багажник. Василиса навіть ховала одну з флешок в пачці з тампонами. Були перевірки документів, не дуже серйозні. Пощастило, що ми поїхали не тією дорогою, якою всі, — рушили на Пологи. Машин тут було суттєво менше. Казали, що місцеві, їдемо від війни в Запоріжжя до родичів. І проскочили.

Так, ми ризикували. Але ризикують всі, хто висвітлює ці страшні події, хоче зробити свій вклад. Кожен, хто робив і робить фотографії з України, так чи інакше впливає на громадську думку щодо війни в світі. І українські колеги, й іноземні. Ламають міфи російської пропаганди, яка каже, що вони бомблять виключно військові об’єкти. Показують, як щодня руйнується життя звичайних українців.

Докази на знімках

Я — міжнародний журналіст, не виношу вироки, лише представляю факти. А потім кожен зможе зробити свій висновок, хто правий, хто винуватий. Я не суддя, не військовий прокурор, моє завдання — показати суспільству, що відбувається. Що ми побачили та які докази знайшли.

Попереду в України дуже багато роботи. У нас, журналістів, так само багато роботи з висвітлення військових злочинів росії. І те, що зараз відбувається на тимчасово окупованих територіях, на лінії зіткнення, з ракетними обстрілами — це все дуже важливо зафіксувати для того, щоб історія була підкріплена документами. Щоб ці фото, відео, тексти слугували доказами для майбутніх судових справ.