«Син казав: «Я ні про що не шкодую!»

Ми взагалі чекали на дівчинку, але тоді якось не вийшло УЗД рано зробити. Тож ім’я вибирали для дівчинки, а народився хлопчик. Заходилися придумувати ім’я чоловіче. Зупинились на Владиславі, «Володіє славою». Для своєї дитини завжди хочеться найкращого, як назвеш, так і складеться доля. Але так сталося, що слава прийшла до Владислава вже після загибелі.

Фатальний збіг

Ніколи нічого такого не було, що б казало пройого бажання бути військовим. У шість років син мене питав: «У чому сенс життя?» Ми з ним завжди багато говорили у такому форматі «питання-відповідь». І от про сенс життя, я відповідала, як могла, мовляв, обрати професію, мати сім’ю.**** Згодом у своєму зошиті в початкових класах Владиславнаписав, що хоче п’ятьох дітей, трьох хлопчиків і двох дівчаток. А згодом сміявся з цього свого бажання.

Захоплювався спортом. Сам пішов на шахи, займався плаванням. Ми жили тоді в Маріуполі, я водила його і на вільну боротьбу, і на айкідо, щоби він міг вибрати. Ну, от карате-до припало йому до душі. В нього якісь пояси були. До речі, в приміщенні школи, де опановував карате-до, він і загинув. Такий збіг.

Молодий боєць

Усе почалося з Революції гідності у 2014 році. Вдень Владислав ходив на лекції до будівельного профучилища в Києві, а вночі — з друзями на Майдан. І ми про це дізнавались уже зранку: його одяг був просочений димом, десь прострілений. Одного разу син повернувся з гулею на лобі від гумової кулі. А пізніше фактично втік на війну — нам сказав, що їде на змагання під Харків. Зв’язку ніби не буде, бо в полях. Брехні в сім’ї не заведено, ми повірили. Потім зізнався: часом дуже жалкував, що нам не сказав, де опинився, бо за деяких ситуацій всі вони могли загинути.

Це вже син розповів, коли приїхав із селища Піски під Донецьком. «Карпатська січ» — здається, так називався його батальйон. Владислав тоді отримав свою першу сильну контузію. Йому виповнилося 20. Потім здав сесію і знову поїхав. Уже ми знали, що він там. Далі — захист диплома в училищі, трохи заспокоївся, й ми думали, що все добре, дитина буде вдома, роботу шукати, в інститут вступати. Але він відшукав «Азов». Пройшов курс молодого бійця, дуже важкі випробування, і фізичні, і психологічні. Зарахували. І вже на початку червня 2015 року син поїхав назад до Маріуполя нашого рідного, на захист. Брав участь в операції зі звільнення Широкиного. Там — іще контузії, після яких він погано чув на одне вухо, в голові з’явилися шуми та болі. Далі в них був великий виїзд на Світлодарську дугу — це вже 2019 рік. Майже вісім місяців були на Світлодарці, це «нуль» і перша лінія оборони. Я туди йому гантелі висилала «Новою поштою», бо тренувалися вони постійно — турніки, бокс, обливання холодною водою, обтирання снігом.

«Тобі зателефонують…»

Після Світлодарської дуги Владислав перейшов до групи розвідки спецпризначення, куди дуже важко потрапити і де за домовленістю з командиром треба відслужили не менше трьох років. У грудні 2021-го попередив, що буде звільнятися. На той момент уже закінчив Університет культури, факультет дизайну та реклами, за фахом «Дизайнер інтер’єру» і планував працювати за цим напрямом, опановувати програми для дизайну, переходити до практичних робіт. Але в січні 2022-го командир зібрав їх і попросив: «Хлопці, поки не звільняйтеся, хто запланував…»

Коли підрозділ Владислава хотіли перекинути в Мелітополь, мешканці Маріуполяпідходили і казали: «Хлопчики, ви тільки нас не кидайте!» Бо вірили, що ворог не захопить місто, в якому стоїть «Азов».

24 лютого 2022 року рано-вранці вони готові були виходити на Маріуполь із місця дислокації — Юр’ївки чи Урзуфа. А потім, ми так здогадувалися, десь на околиці тримали місто. Владислав скидав трошки відео: дерева, посічені снарядами, якісь дачі… Вже 5 березня зв’язок зник, і майже не було повідомлень від нього.

Із розповідей командирів знаю, що командування на себе взяв Денис Прокопенко, «Редіс». «Азов» поділив місто на сектори і намагався, щоб у кожному секторі був їхній підрозділ. Бо вони навчені, вмотивовані, могли керувати процесами. Знаю, що недостатньо було озброєння, не було ППО, тому й доводилося дуже тяжко. Владислав писав: «Піду покимарю трошки». Наступного дня питаю: «Синок, вдалось поспати?» Каже: «Та ні, роботи багато». Тобто, не спали вони цілодобово. Остання розмова сталася 18 березня. Він сказав, що зараз у такому місці, де можна пережити ядерну війну. Ми так зрозуміли, що це «Азовсталь». Там вони базувалися, але працювали по всьому місту. Каже: «Такі кадри покажу, стільки фотографій зробив!» Потім зітхнув: «У мене, звісно, великі плани на майбутнє, але хочу, щоб ви знали — я ні про що не шкодую».

Ми сподівалися на диво, що у Президента і нашої влади є якийсь план «Б», придумають щось, дадуть їм шанс вижити. Але дива не сталося… Зв’язок остаточно зник. Ми чекали на дзвінок, писали синові повідомлення, але бачили, що він їх не читає. 25 березня у Владислава день народження. Ми вітали — не читає. Був у них такий жарт, чорний гумор: «Синок, як справи?» — «Якщо буде погано, тобі з полку зателефонують». І я згадувала ці його слова та думала: «З полку не дзвонять — отже, все добре». 7 квітня мені зателефонували з полку і сказали, що Владислав загинув 23 березня, за дві доби до дня народження. Йому мало виповнитись 28 років.

Потім знайшлися хлопці, розповіли, як все склалося. Їхню групу розвідки направили в сектор від Драмтеатру вниз до Миколаївської вулиці, там, де вулиця Фонтанна. З часом із групи їх лишилося двоє, Владислав із побратимом. Було прийняте рішення відступити на «Азовсталь», а їм на заміну мали прислати інших бійців. Син із побратимом погодились цю групу зустріти, ознайомити із задачами, показати там все. Тому затримались. І в приміщення школи, де вони перебували, прилетіло. Владислав загинув, побратим отримав важке поранення і згодом загинув теж, 15 квітня в бункері «Азовсталі». Прямих свідків, із якими я б могла поговорити про останні хвилини життя сина, не лишилося.