«З перших днів штаб оперативного реагування рятував маріупольців»

У перші дні повномасштабного вторгнення під обстріли потрапили селища Талаківка, Сартана і наш Східний. Тому одразу почали організовувати евакуацію місцевих мешканців селищ в безпечніші місця та райони міста. Було створено штаб, який очолив особисто мер. Вирішено було відкрити для приймання евакуйованих усі наші гуртожитки, які були в підпорядкуванні Маріупольської міської ради, територіальні центри, а також заклади культури, освіти й комунальні лікарні для сімей з дітьми.

Обстрілів ставало все більше

Щоранку на нарадах ми доповідали про кількість евакуйованих людей. І вже 26 лютого у нас було понад 20 точок прийому, ми евакуювали більше 25 тисяч жителів до центральної частини міста, яку вважали більш безпечною.

25 лютого зранку було забезпечено розвезення харчування – комунальне підприємство Маріупольської міськради готувало гарячу їжу саме по місцях, де були наші евакуйовані люди. «Маріупольводоканал» забезпечив підвезення питної води.

Спочатку людей із сіл забирали автобусами в супроводі поліції. Але обстрілів ставало все більше, і певна кількість людей потім виїжджала своїми машинами. 24, 25, 26 лютого все ще було за планом, скажімо так. Після 27 лютого ситуація суттєво погіршилася, бо коли обстріл триває від ранку і не закінчується, здійснювати будь-які заходи стає неможливо.

Російська федерація за допомогою всієї зброї, що вона мала, знищувала місто цілеспрямовано. Обстрілювали житлові квартали і будинки, спрямовували удари саме туди, де найбільше було
людей. Коли прилетіло до пологового будинку № 3, там також були евакуйовані люди.

Маріупольців приймали всі комунальні заклади

У кожного в штабі була розподілена своя зона відповідальності. Хтось відповідав за евакуацію, хтось – за організацію підвозу питної води. Що стосується великих дислокацій, де ми приймали евакуйованих осіб, розуміли, що серед них дуже багато сімей з дітьми. Всі комунальні лікарні Маріупольської міської ради були відкриті для прийому евакуйованих. Це лікарня № 3, де було і пологове та гінекологічне відділення, ми також відкрили саме для сімей з дітьми. Адже ми розуміли, що там комфортніше може бути дітям. Також був відкритий ГДК на Лівобережжі, організували туди підвоз питної води і харчування. Відкрили територіальні центри і на Лівому березі пологовий будинок – там, де в нас був пункт незламності. Також приймали людей в міській лікарні № 4, в соціальному гуртожитку для дітей-сиріт. Можна було знайти прихисток у закладах освіти – школах, гімназіях, ліцеях, філармонії, гуртожитках ПДТУ. Відкривали всі точки ближче до центру міста для того, щоб перемістити сюди максимально можливу кількість людей. Паралельно було оголошено про можливість евакуації з міста поїздом – давали оголошення, але, на жаль, мало хто скористався такою можливістю.

Було організоване гаряче харчування і доставка води. Ми збирали інформацію на ранок, де скільки людей знаходиться і скільки питної води та харчування треба завезти. На вечір розуміли, скільки людей знаходиться, наприклад, у соціальному гуртожитку на вулиці Казанцева, 20а – складали заявки і відправляли, щоб зранку привезти харчування. Гаряче харчування привозили зранку на весь день, щоб забезпечити людей їжею. Але, на жаль, після того, як було знищено електропостачання повністю та зв’язок, то такої можливості вже не було. Ми зранку збиралися у штабі і вирішували локації, на які необхідно направити воду та продукти харчування.

Це була цілеспрямована атака ворога на цивільних

Всі дії міської ради та оперативного штабу з організації евакуації людей були унеможливленими безперестанним щільним вогнем. Цілеспрямовані удари по об’єктах енергопостачання і всій інфраструктурі, що забезпечувала місто – це не була атака на військових. Це була атака саме на цивільних. І коли окупанти знищили всю інфраструктуру, енергопостачання, тепло- і газопостачання – це був цілеспрямований геноцид маріупольців, всього нашого міста і наших людей. Тому що в таких умовах просто нереально вже було допомогти. Кожного дня був обстріл всім, чим можна. А потім у нас почались літаки, які скидали авіабомби, відпрацьовували квартал за кварталом і ти не мав змоги нічого з цим зробити.

Я з міста виїхала тільки 15 березня. А до цього кожного ранку на штабі збиралися і вирішували, що сьогодні робимо. Возимо воду, харчі, паливо, поки воно було. Потім питання збору тіл з доріг, питання прибирання доріг. Все це робилось в тих найскладніших умовах.

Росіяни ж все робили для того, щоб знищити містян. Це було, я так розумію, завдання російської федерації, це був геноцид нашого міста, наших людей, маріупольців.