«Спочатку звільнимо Маріуполь, потім подумаємо про концерти»

Вперше я приїхав у Маріуполь дуже давно. Перше враження, пам’ятаю, — таке ж, як і від Чернівців, Сімферополя, Донецька: рідне місто, рідні люди. Потім приїздив ще і ще. Маріуполь змінювався на краще. Мене завжди вражав «Марш вишиванок». Якось так я попадав на нього завжди, і це мене тішило.

Концерт, де всі свої

У лютому 2022-го ми були в турі. Концерт у Маріуполі був у першій частині світового туру — українській частині. Всі в чудовому настрої. На площі — мітинг, і волонтери попросили мене до нього вийти. Святкова атмосфера, але з відчуттям тривоги, безумовно. Люди хвилювались. Було зрозуміло, що попереду важкі часи. Я просто потиснув руки, обійнявся з тими, кого знав, хто впізнав мене. Сказав якихось пару добрих слів. Заготованої промови не було.

А потім, 22 лютого — фантастичний концерт, повна зала. Атмосфера була — як вам пояснити… Це не схоже на звичайний рок-концерт. Це ніби просто всі свої. В якомусь корінному сенсі цього слова.

Підступний удар

Я їздив на фронт, як волонтер, і розумів, що війна триває, і це просто питання часу, поки маніяк збереться з силами і накинеться. Була зрозуміла мета, так званої «федерації» — знищити Україну. Відповідно, Маріуполь був на вістрі.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я повернувся до Києва, евакуював родину, отримав зброю. Почалися бої за столицю. Паралельно ми всі дивилися новини з Маріуполя. Що найбільше вразило серед маріупольських подій? Безумовно, героїчна оборона «Азовсталі». А ще бомбардування Драмтеатру, в якому останньою мирною подією був мій концерт, вдарило по свідомості дуже сильно. Не скажу, що це була точка неповернення в наших відносинах із росією, бо цю точку ми пройшли ще в 2014-му. Але це був підлий удар, і він дуже сильно вразив усіх — і мене, і тих, хто був поруч зі мною.

Уся ця війна — суцільний тероризм і злочин. Всі винні мають бути або знищені, або кинуті за ґрати: деякі — назавжди, деякі — дуже надовго.

Разом — сила

Щодня ми втрачаємо найкращих, воїни гинуть у боях і ворожих тюрмах. Син побратима з моєї роти ніс службу в морській піхоті й потрапив у полон. Його батько не спав і не їв. На жаль, я зараз втратив з ним зв’язок — ми опинились у різних підрозділах. Дуже сподіваюсь, що його обміняли.

Тож про майбутню перемогу мріяти важко, як і про нові концерти в Маріуполі, під прапором України. Спочатку місто треба звільнити силами всіх спроможних — і артистів, і спортсменів, і механіків, і будівельників. А потім подумаємо про концерти.