«Уві сні рідні попереджали мене про небезпеку та випробування. Все так і сталось»

Я працювала вчителькою в школі № 33 на поселенні Моряків, жила на Черемушках з бабусею Анною, їй на той момент було 83 роки. У вихідні працювала викладачем української мови та літератури в Азовському морському інституті Національного університету «Одеська морська академія». Була вже устосунках з майбутнім чоловіком Олександром і ми планували побратися влітку 2022 року. Але в наші плани втрутилась війна і вийшло це зробити тільки в 2023-му. Перед повномасштабним вторгненням у мене були передчуття – наснився покійний дідусь Ярослав. Начебто я приїхала в Карпати, він мене зустрічає й починає обливати холодною водою. Подумала, що будуть перипетії на роботі – я тільки пройшла в фінал конкурсумолодих педагогів Маріуполя та 25 лютого мало бути нагородження. Подумала, що попереджає дідусь, що буде дуже складно. Але ніхто не вірив, що буде війна і нам доведеться покинути свій дім та стати свідками обстрілу Драмтеатру.

Їхати не планували, знали: Маріуполь – місто укріплене

Я дивилася новини напередодні вторгнення, казали, що росія скупчує війська, але всі мидумали, щобуде як у 2014 році і все скінчиться швидко. Тому ніяких запасів не робили, каш було дома багато – бабуся запаслива. А вже 24 лютого побігла підкупити всього – зняла готівку, купила знеболююче, займала черги для колег. Думки зібратися й поїхати від початку не було. Бо Маріуполь – місто укріплене. Хоча родичі телефонували з заходу України, казали:«Оля виїжджай. У вас є евакуаційний потяг». Але я не поїхала. Думала тільки за пару днів до початку вторгнення фотографії зібрати й вислати батькові. Хай вони там перечекають. Бо для мене фотографії – дуже сильна пам’ять.

24 лютогоя прокинулась раненько, мені потрібно було бути в школі. Сіла снідати, коли почула, як щось бабахнуло. Аж вікна затрусилися. Я побіглаодразу до спальні бабусі, вона вже не спала. Набрала води тваринам, бабусі пляшку води дістала. Наказала, якщо раптом щось – спускатися у підвал. А я на роботу. Аж перед виходом надійшло повідомлення від директора: сьогодні на роботу не виходимо, працюємо в дистанційному форматі. Попередила дітей та батьків про дистанційне навчання.

Їжі нам вистачало, а от лікидля мамишукали всюди, ніде нічого немає. Все зачинене або розграбоване. Побігли по Черемушках до невеличкого магазинчика, там двоє чоловіків билися. Видавали просрочку – просто в людей кидали масло, сирок. А вже 3 березня ми нікуди не виходили, а 4 прильоти пішли в наш будинок.

В Драмтеатрі було влаштовано життя цілої комуни

В Драмтеатрі я бувала раніше часто, мій вітчим — драматург і колишній адміністратор театру. Ходила на спектаклі, бувала за лаштунками. А під час повномасштабного вторгнення приїхали з мамою в театр 5 березня. Заселилися в «банкетну» кімнату в адміністративному блоці, площею, як однокімнатна квартира. В ній був старий диван, стіл й санвузол. До нас ще заїхали двоє знайомих хлопців, Влад та Олександр, якого всі кликали «Мирон» через прізвище — Мироненко. В сусідній кімнаті жив маленький Сашко на прізвисько «Малой» з мамою Оленою, яка працювала на кухні, а також її знайомий, друг померлого батька Сашка, та бабуся, яку вони взяли до себе. Так і жили общиною.

Інколи вдавалося зарядити телефон біля генератора. Олена бувало на кухні заряджала мені «павербанк». Я ставила телефон на «ультраекономний» режим, щоб подзвонити, якщо раптом з’явиться зв’язок. А ще інколи «фоткала» наше життя. Вітчим познайомив нас із комендантами-волонтерами: акторами театру Даміром Суховим, Сергієм Забогонським та його дружиною — Євгенією. Женя була головною, інші їй підпорядковувалися.

Женя мудро зробила — поділила обов’язки між людьми. Були дівчата-прибиральниці, хлопці-охоронці, які стояли по чотири години зміни й патрулювали театр, щоб не було п’янок, не зайшли ДРГ. Організували кухню — був цех, де нарізали продукти, цех видачі їжі, польова кухня. Тож в театрі проблем із їжею не було. Нам давали перекус, гарячий обід о 12 годині дня, борщ чи суп. Все було з перцем, гостре, пекло горло від того всього. Спеціально давали таке гаряче-перчене, щоб імунітет підняти, бо багато хто хворів. Увечері — окріп й печиво або цукерки.

В театрі шукали медиків. Мама сказала, що вона медик і може допомогти. Дівчата з «Червоного хреста» показали, які є ліки. Потім поліцейські, які залишалися в місті, почали звозити трохи ліків, які де знайдуть. Як дочку медика, мене пропускали за гарячим без черги. Мама була постійно в медичному кабінеті, тож я приносила їй поїсти. Інколи віддавала й свою порцію.

Тим часом, театр обстрілювали кілька разів. 12 березня в будівлю летіла міна, по траєкторії — до наших кімнат. Вона «влупилася» у верхівку ялинки й там розірвалася. Це було навпроти польової кухні, подряпало кілька людей, а одній жінці перебило артерію, мама зупиняла кровотечу. Потім прийшла бліда: «Думала, помре…» Після цього на польовій кухні побудували стіну з ящиків, щоб у разі обстрілу за неї можна було присісти.

Передчуття не підвели

Напередодні бомбардування театру наснилася прабабуся. Я її в житті не бачила, вона померла від проблем із серцем, коли моїй бабусі було сімнадцять років. Вона мені вже раніше снилася, коли ми хотіли поїхати забрати бабусю з Черемушок 9 березня... Прабабуся тоді уві сні сказала: «Ось тобі мішечок, тягни звідти кубик». Я витягаю, а на ньому – «9». Прабабуся каже: «Якщо в цей день поїдете до бабусі – всі загинете». Я встала й сказала вітчиму, що ми нікуди не поїдемо, розповіла чому. Й дійсно того числа проїжджу частину сильно обстріляли й загинули люди.

А перед бомбардуванням театру я від перевтоми спала, як вбита. Здалося, що нічого не стріляє. Хоча інші казали, що ніч була жахлива й сильні обстріли були. Прокинулася зранку в страшному неспокої, з відчуттям – щось має статися. І ходила по кімнаті сама не своя, аж трусило.

День обстрілу

16 березня залишилося небагато людей від тієї кількості, яка була раніше. Багато встигло повиходити та повиїжджати. В той ранок мама встала, каже, їй погано. Голова крутиться, болить, не може йти в медпункт. Домовилися, що медсестра покличе, якщо будуть складні випадки. Зайшов Сашко Мироненко-Мирон, повернувся з чергування. Кажу йому: «Вночі бомбардували біля підземного переходу й в нас знову розбилося вікно. Може підемо на сцену, пошукаємо хоч шматок тканини, щоб його закрити?» А він: «Добре, але давай спочатку поїмо, я такий голодний!» Повертаюся до столу, налити йому окріп, і тут як «шардабахне»! Він мене одразу валить на підлогу, маму з дивану стягнув. Пилюка в роті, в носі, у вухах дзвенить. А за вікном нічого не видно взагалі, біле таке молоко.

Чую, пішов шум-крик по театру. Люди бігають, одне одного шукають. Хтось кличе маму. Забігає другий наш хлопець – Влад. Він під час вибуху був у вестибюлі, тож на нього скло полетіло. Обличчя закривавлене, роздертий ніс, порізана шия. Ми з мамою почали зупиняти кров, й мама каже: «Кілька міліметрів до аорти… Була б «леталка». Мирон бігав подивитися, що сталося, повернувся: «Авіабомба прилетіла». Каже, сцени немає, всюди поранені, кого зміг, хто живий – виніс. А ще: «Олена померла, Малого мама…». В нашій кімнаті впав кусок стіни, який вів до вестибюлю. Коли бачимо, по цій стіні залізає Малий, плаче. Мирон почав його заспокоювати. Мама схопила дитину в обійми, ми вирішили забрати хлопця з собою.

Я пишу автобіографічний твір про ці події. Це дуже важко. Ти наново переживаєш ті всі емоції. Воно болить, але треба дописати, щоб світ побачив, як все було насправді.

Хвилин за десять приїхав вітчим з моїм чоловіком Олександром. Вони щодня їздили в тероборону й саме 16 березня їх розпустили. Сказали: хто хоче, вибирайтеся з Маріуполя на вільну землю, хто хоче, йдіть захищати «Азовсталь», або перевдягайтеся й живіть цивільним життям, ваша служба на цьому закінчена. Вони повернулися в театр, щоб порадитися, що робити далі й побачили, що частини будівлі немає. Подумали, що ми загинули. Вітчим впав на землю й ридав, а мій чоловік побіг дивитися, що з нами. Побачив, що всі живі, привів вітчима, тоді мама й сказала, що Сашка «Малого» ми забираємо з собою.

Батьки потім довго боролися за Малого, але всиновлення їм не дали, тільки опіку. Виявилося, що простіше віддати в дитячий будинок, ніж всиновити. Щоб довести загибель Олени, потрібно було навести залізні докази, або надати інформацію, де вона похована.

З лютого 2022 року в мене більше немає планів

Ми в той день всі разом повернулися на Черемушки. Бабуся здивувалася, що ми всі приїхали. Ми їй сказали, що театру вже немає, його розбомбили. На Черемушках ми всі розмістилися. Нас там жило до 10 людей – тією самою комуною, якою жили в театрі. Побули ще 2 дні, а з ранку 18 березня вітчим сказав збиратися, бо 17 ввечері обстріляли Черемушки. Мій чоловік сказав, що не поїде без батьків. Вмовив нас їхати, а сам залишився. Довго прощалися, плакали. Біля будинку я раптово спіймала зв’язок й змогла додзвонитися рідному батькові й другій бабці. Вони знали, що родина перебувала в театрі, треба було заспокоїти, щоб знали – ми вижили.

Найголовніший злочин – геноцид. Мені хочеться, щоб провели Гаазький суд над всією верхівкою, яка віддавала накази. Було б справедливо – повна ізоляція росії від всього світу. Щоб вони отам жили й не пхались до цивілізованих людей.

Виїхали в Бердянськ, далі – Запоріжжя, Тернопіль. А в Тернополі розділилися. Я відмовилася їхати за кордон без чоловіка й котів. Поїхала до батька. А мама, вітчим, бабуся й малий Сашко рушили за кордон. Потім я поїхала в Маріуполь і разом з чоловіком та котом Бонею ми дістались у Яремче.

Додому хочеться, але їхати нема куди. На місці будинка тепер пустир. Хочеться приїхати, на тому пустирі постояти, де був будинок, й найпотаємніше бажання – знайти своїх котів. Шукаю по сьогодні їх по всіх соцмережах. Але сама вже поїхати не зможу – чоловік зараз військовослужбовець і я в «чорних списках», бачила, що мене виставляли як екстремістку. Сусіди здали.