«Страх з’являється, коли власним тілом ловиш уламок»

Я народилася на Івано-Франківщині, в багатодітній родині — мама з татом і дев’ятеро дітей, п’ятеро хлопців, четверо дівчат. Навчалася далеко від дому, в Житомирський області, в місті Новоград Волинський, зараз — Звягель, повернули стару назву. За фахом — медична сестра. Наш коледж був у військовому містечку.

У військову медицину хотіла потрапити з 2015 року, та надійшло декілька відмов від різних частин. Я була маленька й худенька, важила 42 кілограми, зріст теж невеличкий — 164 сантиметри. Казали: «Ну куди тобі служити? У нас тут гаряче, не впораєшся». Навіть не питали, хто я, що я, просто казали — місць немає, хоча знала — є. Зрештою потрапила в 14 бригаду у Волинській області, й це була моя така альма-матер. У 2020 році підписали контракт із 36 бригадою разом із моїм хлопцем, майбутнім чоловіком, Миколою. Хлопці з 36 бригади на цьому напрямку — Широкине-Водяне-Павлопіль — з 2014 року. Вони багато розповідали, що Маріуполь розбудувався, з’явилися гарні парки та площі. Навіть фото показували з 14-го по 20-й рік. І дійсно — місто круто змінилося.

Перші авіаудари

Весь грудень 2021-го і січень 2022 року спостерігали велику активність безпілотників, раніше такого не було. Уздовж всієї лінії оборони — скидання вибухових пристроїв, на машини, позиції. Обстріли з артилерії, мінометів, РПГ, спроби проходження ДРГ. Були поранені. Постійно проводили роботу з особовим складом, робили маскування.

Увечері 23 лютого я перебувала в полі на околицях населених пунктів Водяне, Сартана, Гнутове. Аж тут інформація, що на нашому напрямку пеленгують роутери та ноутбуки. Надійшла команда вимкнути засоби зв’язку, інтернет — все. Лишився тільки провідний зв’язок і радєйка. Тож про те, що почалося повномасштабне вторгнення, ми дізналися не о четвертій, а близько восьмої чи дев’ятої ранку 24 лютого. Як увімкнула телефон, мені зателефонувала мати й сказала, що путін пішов на нас війною. Я заспокоїла її — й одразу до хлопців, щоби повмикали телефони, до Колі подзвонила. Світла у нас тоді вже не було, працювали генератори. Повідомлення про артобстріли, загрозу атаки «Градами» і так були щовечора. Тобто обстановка фактично не змінилася, якщо не брати до уваги те, що 24 лютого полетіли літаки. Саме 24-го ми вперше побачили авіаудари по Сартані, Талаківці та Маріуполю.

У полі нас взяли в оточення, з якого ми виходили просто з-під носа у противника в ніч із 28 лютого на 1 березня. В Талаківці вже тривали танкові та піхотні бої. Наш батальйон тримав лінію фронту ще чотири дні, поки до нас не зайшли танки противника, почали обстрілювати з тилу. Згідно з наказом, ми спочатку відступили в Талаківку, потім у Маріуполь. Десь два дні у нас було в Маріуполі, щоби прийти до тями та зайняти нову лінію оборони.

4 чи 5 березня до мене навідався чоловік, він був на позиціях, та каже: «Галю, ми в кільці». Поступово дізнавались, що ворог зайшов у Херсон, Мелітополь і Бердянськ взяті. Щодня отримували погані новини. І 5 березня вже знали про повне оточення Маріуполя.

30 перев’язок на день

Було багато завдань і справ. До нас поступили мобілізовані, треба було їх одягнути, нагодувати, трохи підучити. Ще постійно шукали медикаменти для роботи. І в цьому всьому кіпіші ми не помічали взагалі часу, не було його для паніки. Ти спиш кілька годин, просинаєшся о п’ятій ранку, бо від вибуху виносить вікна та двері. Авіація саме зранку починала працювати, це було стандартно. Один поранений, другий, третій, тут хтось захворів, там контужений, треба прокапати, вивезти… І так щодня, до квітня.

Врятовані життя, якщо чесно, я не рахувала і рахувати не хочу. Деякими днями доводилося робити 30 перев’язок. Були хлопці, поранені тричі й більше. Якось привезли бійця із множинними осколковими пораненнями, ліва рука сильно посічена, наклали два турнікети. Кілька осколків з нього дістали, але ситуація з рукою була дуже печальна. Він плакав, казав, щоб відрізали йому цю руку, що більше з нею не може. Зняли турнікети, зробили тампонаду. Але там таке глибина поранення, що частина руки просто відірвана до кістки. В госпіталі йому провели ампутацію. Стан — дуже важкий, евакуювати немає змоги. Якось нагодували, ледве поставили катетер. Я над ним сиділа цілу ніч, бо він був найважчий, хлопці працювали з іншими пораненими… Зараз у цього бійця вже протез, навіть пальчики рухаються на тому протезі.

Сказати, що я когось витягувала з поля бою просто на собі, — ні, такого в мене не було. Але залежить, як дивитись. Якщо поранений іще в полі, то приїжджаю і, де треба, добігаю, надаю допомогу, потім ми з хлопцями виносимо. Якщо поле бою — це девʼятиповерхівка, яка вже горить і шквально обстрілюється, а звідти треба забрати пораненого, — так само.

Якось у нас був штурм, мені повідомили про шість поранених по радєйкє, треба забрати. Ми сідаємо в «хаммер», вилітаємо на проспект, а там — наш танк із піднятим дулом. У мене шок, бо в машині зняті двері, і я просто сиджу та дивлюся на танк, який націлився на нас... Помахала механіку-водію, і ми рушили далі. Заскочили у провулок, там все горить, кожен будинок, стоїть іще один танк — і куди далі? Повз той танк прямуємо, а він, виявляється, повернутий в бік противника. А ми ж і прибули саме з того боку! Отже, поїхали туди, куди могли, а виявляється, сунули по території, яка вже належала ворогу. Назад вибралися дворами, всіх поранених вивезли.

22 березня під час обстрілу я отримала осколкові поранення (розсікло лоба, потрапило в руку) та контузію. Від 2016 року бачила різних поранених і ніколи не боялася, надаючи допомогу, але коли побачила, як тече моя кров, стало дуже страшно. Тоді я краще хлопців зрозуміла, вони так саме казали: доки не зловиш своє, немає страху, а коли зловив — тоді він і з’являється.

«Не мали такого поняття, як тил…»

Тримали оборону на околицях міста. Із 1 березня, коли там зайняли позиції, тричі відступали. Нас обстрілювали із суходолу та моря. Ми вже не мали такого поняття, як тил. У нас стріляли зусібіч.

Тоді було три кільця в Маріуполі: одне навколо комбінату імені Ілліча, друге на правому березі міста, а третє — «Азовсталь». 1 квітня ми відступили на рубежі комбінату Ілліча. Я була в бункері, в медичному пункті батальйону. Та за кілька днів 501-й батальйон здався в полон, вийшла тріщина у лінії фронту, знову купа поранених, знову відступи. Наш батальйон укотре спробували взяти в кільце. Друга рота виходила з кільця — втрати, відступ.

4 квітня мене перевели з позицій у госпіталь, а 8-го нам надійшла команда — з усіма пораненими, яких можливо забрати, переїхати в тиловий пункт управління. На той період поранених у нас було 57. 9 березня почав плануватися прорив із заводу Ілліча в напрямку Запоріжжя. Цей прорив виявився, скажімо так, невдалим. Частина підрозділів виїхала, хтось вибирався пішки, дехто прорвався, а багато хто — потрапив у полон або був убитий. 

Через цей хаос наш батальйон прийняв рішення не йти. Ми повернулися в бункер, і тоді керівництво дало нам вибір: або формуються маленькі групки на піший прорив, або — на «Азовсталь». Мій чоловік — із простреленою ногою, залишити я його не можу. Поранені хлопці були неходячі, їх теж не могла кинути. Про який прорив, ба більше піший, ідеться?! У ніч з 11 на 12 квітня ми завантажилися в машини, на яких були літери Z, маскування під їхню техніку, та переїхали на «Азовсталь».

Прощання з життям

«Азовсталь»… Не знаю, для мене це був уже кінець. Ось у нас приблизно з опівночі до другої години ночі оголошували масований авіаудар. Тоді ми починали прощатися з життям. У місті не було часу про це думати, а на «Азовсталі» — з’явився. Що буде, якщо нас візьмуть штурмом? А якщо крізь вентиляційні шахти закидають гранатами? І головне, чи можемо щось змінити в цій ситуації?

Був момент на початку травня, коли всіх жінок зібрав Сергій Волинський, який виконував обов’язки нашого командира на той час. Сказав, що сьогодні буде виїжджати колона з цивільними та разом із нею спробують відправити жінок. Нас було десятеро дівчат. Я спитала, чи ми одразу повинні дати відповідь, чи є час подумати. Нам дали годину. Я пішла до чоловіка, розповіла все йому та сказала, що нікуди не їду, що не залишу його тут. Минула ще година, і мені волонтерка Наталя Воронкова (знайома з нею з 2016 року, часто зв’язувались, поки я була в Маріуполі), написала: «Проходить фільтрація через Безіменне». Заходжу в карти та бачу, що цей населений пункт у тилу противника, купу блокпостів треба пройти з перевіркою. Е ні, точно нікуди не їду! Я зі своїм західним українським акцентом аж ніяк би не прорвалася, це був би полон стовідсотковий і зовсім не такий, у який ми зрештою вийшли.

Мій чоловік до останнього був категорично проти полону. Ще в місті сказав мені, що не здасться, підірве себе. Але коли вже дізналися, що виходимо із «Азовсталі», то сіли поговорити втрьох — я, Микола та наш кращий друг Женя. Розуміли: якщо спробуємо десь виходити самі, це порушення наказу, будемо дезертирами.

16 травня оголосили, що залишаємо територію «Азовсталі», й 17-го ми вийшли. Виходили, здавали зброю, над нами висів російський прапор. Обабіч дороги стояли люди, ймовірно, спецназ, озброєні, в брониках, теж із прапорцями-триколорами. І ти йдеш… Я не знаю, неможливо це описати… Йдеш і розумієш — у полон. А ми військові люди й знаємо, що це таке. У мене є друзі, які з полону поверталися.

Дійшли до точки, де нас перевіряли. У мене військовий квиток був у такій обкладинці… тризуб у вишиванці. І я забула її зняти! До мене підійшов російський журналіст, взяв квиток подивитись, все це знімалося на камеру, треба було сказати ім’я та прізвище. Нас же ще попередили, щоб не було української атрибутики, шевронів, щоб ми їх не провокували, задля нашої ж безпеки… Я якось сховалася за дівчатами, порвала цю обкладинку, сунула в кишеню. Потім вже, коли мене завели в автобус, а пізніше дозволили піти в туалет, змогла її викинути. Страшно було просто неймовірно. Наступного дня ми заїхали на територію колонії в Оленівці.

Не зріклася рідної мови

На той період я російською взагалі не спілкувалася ніколи, не вчила в школі. В Оленівці з цим особливих складнощів не було. На допитах я говорила українською мовою. Часом, коли слідчі з росії якісь слова не розуміли, то веліли перекласти. А днрівці, які там працювали, просто просили казати повільніше. У мене ж західна говірка десь проскакує, тож, коли швидко мовила, вони не розуміли. Коли мене перевезли в росію, у Воронезьку область, я на повну стикнулася з цією проблемою. В камері завжди говорила українською, хай би скільки мене ламали. Виводили, били, тягали за волосся, штрикали шокером, але я й надалі не зрікалася рідної мови. Просто були наглядачі, яким конкретно це не подобалося, тому старалася тихенько спілкуватися. На допитах доводилося розмовляти російською, але це була російська самі розумієте, яка. Згодом, через велику кількість цих допитів, де вони весь час питають те саме, я просто вже завчила потрібні слова.

Нас назвали нацистами, звинувачували в тому, що я знущалася з їхніх полонених, перерізала їм
сухожилля. Мене питають про посаду, я називаю, а вони один одному: «Такой должности не существует, что ты слушаешь эту овцу! Я таких, как она, в подвал к крысам бросал. А моя б воля — так расстреливал!

Із чоловіком я не бачилася від 17 травня 2022 року. В Оленівці ми були разом, але я — в ДІЗО, а він — у бараках. У липні його вивезли в Донецьк і там дуже сильно побили. Він потрапив у реанімацію з поламаними ребрами, внутрішньою кровотечею, його оперували. Ми зв’язалися 5 вересня, йому вдалося передати мені маленьку вісточку, що приїхав із Донецька, з ним все добре, й просив сигарет, бо дуже хотілося курити. Коля повернувся в Україну 21 вересня 2022 року, коли був перший гучний обмін захисників «Азовсталі».

Несподіване щастя

У тому, що виживу та повернуся додому, я була впевнена. Жодної секунди не сумнівалася, що Україна за мене бореться, намагається обміняти. Наприкінці 2023-го, майже проти Нового року, у нас було передчуття. Все ж таке свято і для України, і для росії, обмінів давно не було, ну просто повинні його зробити! Ми так чекали 29, 30 грудня... Знову почалися допити, де зі свідка я перетворилася на співучасника. Розуміла — якщо не заберуть зараз, капець буде, почнеться чергове коло пекла.

2 січня 2024 року, коли по мене прийшли, я гадала, що повезуть у Донецьк. І до останнього не знала, що повертаюся додому... Тільки-но стався обмін, мені дали подзвонити, я набрала маму, кажу їй, що швиденько, та прошу дати Миколи номер телефона, в мене його просто вишибло з пам’яті. Перше, що я йому сказала: «Вітаю тебе з річницею». Адже в нас справді річниця третього січня! І це — маленьке диво, бо рівно чотири роки тому Коля запропонував мені жити разом.

Чоловік зустрів мене в Санжарах. Казав, що якби була змога приїхати на кордон, то приїхав би. Я причепурилася, в кімнату за мною зайшов друг Женя, повів до їдальні. Ну, я вже здогадалася, що зараз буде…

Чи чекала я на пропозицію? Так! Хоча ми це дуже давно обговорили і планували просто розписатись. І до речі, першу пропозицію я отримала ще 1 квітня 2022 року. Коля був поранений, я з позицій приїхала до нього в госпіталь на завод Ілліча. Це все було наче жарт. Він сказав, що не знайшов, із чого зробити обручку. Посміялися. Після цього весь час, поки ми ще були на Ілліча, потім на «Азовсталі», Коля обмірковував весілля, гостей. Йому навіть наснилося, в якому костюмі він буде. А я, якщо чесно, мало вірила у те, що це можливе. Жити хотілось, ох як хотілось, але…

Друзі знімали освідчення на телефон, журналістів не було. Для мене стало великим шоком, що наш командир Сергій Волинський теж приїхав із Києва, ще й привіз квіти, які йому довелося вночі шукати. В букеті від чоловіка була 101 троянда.

Що ж, от ми це все й пройшли. Але війні ще не кінець. І здавалось би, яке тут може бути щастя, коли отак зараз. Але, знаєте, навіть коли ми були в Маріуполі — чи ще до Маріуполя, на позиціях у полі, я була щасливою, бо знала, що з чоловіком і де він. Саме тому мені було дуже важко в полоні, аж до моменту, поки не дізналася, що його поміняли. Це давало сили, я була впевнена, що Коля зробить все, щоб себе вберегти і мене дочекатися.

Зараз мені дуже хочеться бути поруч із ним, але я на лікуванні, він — на службі. І знову потрібен час, щоби ми були разом. Те, що з нами сталося, не минуло безслідно, хоч і хотілося б. Але, хай там як банально звучить, ціна життя по тому зовсім інша. Ціна кохання — інша. Мати людину, яку я знайшла для себе в своєму чоловікові, — безцінно!