«Якщо залишимось і звідси не виїдемо, ми просто тут загинемо»

Я корінна маріупольчанка, але так склалось, що у 2011 році ми переїхали до Донецька і прожили там до 2014 року, тоді сталася моя перша окупація. Ми покинули свою квартиру у Донецьку, повернулися до Маріуполя, тому що наше підприємство було переведене саме сюди. Нам було трошки легше, тому що повертались ми до рідного міста, але вже нічого у ньому не мали. 

Всі ці роки, з 2014 по 2022 рік, ми прожили у Маріуполі на Лівому березі, на площі Перемоги. Все наше дозвілля проходило на Лівобережжі – парк «Веселка», спуск до Азовського моря, Морський бульвар – такий був маршрут наших прогулянок. А ще за цей період у нас народилася друга довгоочікувана донька.

Смерть напередодні війни

Напередодні вторгнення у мене сталась велика трагедія – у листопаді померла моя матуся від Covid-19. Я дуже важко це перенесла. Січень, лютий 2022 року я просто не бачила продовження свого життя. Такий у мене був стан. Мені чоловік казав: «Давай, у нас діти, збирай себе в кучу, треба йти далі». А я не бачила геть, мені здавалось, що у Маріуполі нічого не буде – отакі у мене були відчуття. А те, що буде повномасштабне вторгнення, ну, звісно ні, я гнала від себе ці думки і навіть не могла подумати, що таке може статися. Тому початок війни мене застав вдома, як і всіх, в чотири з копійками ранку. Подзвонила моя кума, яка мешкала по проспекту Свободи, і сказала: «Інна, все почалося, я їду до тебе».

Донецьк збив з пантелику

Всі читали новини, розуміли, що це коїться по всій країні. Треба було обирати, що робити далі – чи залишатись, чи збирати речі та виїжджати. Ми залишились у Маріуполі і пробули в місті до 21 березня 2022 року. Звісно, ми не очікували, що все так буде довго, все сподівались, що зараз пройде швидко. Знаєте, ми пройшли окупацію Донецька. Це нас дуже збило з пантелику. Одразу заправили машину, як могли закупились та продовжували чекати, поки ще було світло до 26 лютого 2022 року. А далі зникла вода, а десь у вівторок вже не було і газу.

З кожним днем ставало дедалі гірше. Прильоти вже діставали до нас, до нашого двору, у нас в будинку вже почалось сипатись скло у вікнах. Приготувати їжу «не складало труда», крім того, що тебе постійно бомбили. Ти не міг бути біля вогнища, тому що безперервно падали снаряди, тебе там просто могло вбити. Головне питання у нас – це була вода. Коли чоловіки ходили за водою, це було майже піти на смерть. Спочатку добували цю воду у садочках, там були такі криниці, потім ми ходили у лікарню № 4, потім злили всі батареї і пішли шукати бойлери. Готували на вогнищах, палити можна було багато чого – дверей, рам від вікон. Люди виносили все, що можна було, плюс навкруги ще знаходили.

«Це був страшенний удар! Пожежа, трупи, величезна воронка»

13 березня літак скинув на нас авіабомбу. Це було у нашому дворі, по проспекту Перемоги, 32/42, біля першого під’їзду. О 9:20 ранку ми піднялися з укриття у свою квартиру на першому поверсі, щоби поснідати, набридла темрява та пилюка. Моя молодша донька, Анна, стояла на кухні… Це був страшенний удар! Пожежа, трупи, величезна воронка від цього ФАБу. Все в пилу, диму, і в квартирі вже геть нічого немає – ні дверей, ні вікон. Це все летіло, і летіло на дитину.

Обстріл тривав. Було скинуто три бомби, одна в наш двір, інша зовсім поруч, вона не розірвалась, а третя – на вулицю Пашковського. Чоловік на той час був на вулиці, його ударною хвилею занесло в під’їзд, просто закинуло. Старший син Михайло був в укритті, в нього хіба тільки шок стався. Ми схопили поранену доньку та побігли в лікарню № 4. Бігли, і я гучно кричала: «Допоможіть, люди, допоможіть, поранена дитина!» Наші лікарі розуміли, що сталося і що зараз будуть масово нести, везти людей, тому чекали на вулиці. Коли ми підбігли, вони схопили дитину, одразу оглянули. Тоді підійшли до мене і сказали: «Не хвилюйтеся, зараз все зробимо». В Анни було поранення обличчя, їй наклали шви.

Після цього ми вже не змогли повернутися в квартиру, бо вона була без вікон та дверей. Жили в укритті, рани донечці я обробляла самотужки. Після бомбардування будинку фосфорними снарядами й пожежі на даху, яку чоловіки гасили самотужки голими руками, мій чоловік прийшов і сказав: «Ми тут далі залишатись не можемо. Якщо залишимось і звідси не виїдемо, ми просто тут загинемо все одно».

 Зараз стан доньки задовільний. Буває таке, що починає панікувати, коли виє тривога і питає: «Що там – летить, не летить?» Ми докладаємо всіх зусиль, щоб Анна не згадувала те, що пережила, та мала повноцінне життя.

«Їхали рейками вздовж паркану «Азовсталі»

Зв'язок у нас іноді з’являвся, на п’ятому поверсі можна було дивом спіймати та навіть відіслати якесь повідомлення. Завдяки цьому ми дізналися маршрут, яким можна було виїхати з Лівого берега та 21 березня 2022 року прийняли рішення виїжджати в бік Запоріжжя. Машина наша згоріла у дворі, залишилась моя маленька машинка, яка на той момент була ще ціла. На ній і поїхали.

Всі нам казали, що це неможливо, тому що 21 березня проїхати повз «Азовсталь», перетнути Лівий берег і переїхати на Правий берег вже було неможливо. Ну, я вам скажу, що можливо, раз ми проїхали. Ми їхали родиною, плюс моя кума з дітьми в машині. А її чоловік їхав за нами в їх машині, тому що вона була майже не придатна взагалі до поїздок – без дверей, без вікон, вся пом’ята. Їхати там з дітьми було геть неможливо. Але він їхав, їхав за нами. І ми двома машинами, за маршрутом, який нам покроково розповіли, їхали рейками вздовж паркану «Азовсталі». Ось таким чином й виїхали.

Дорогою валялися трупи, просто скрізь валялися снаряди, машини, валялися розстріляні військові, цивільні, міни… Це просто був жах.