«Щоб вода була до останнього»

24 лютого, в момент початку військових дій з боку росії система міського водопостачання, підприємство, колектив – все працювало в штатному режимі. І так тривало, мабуть, десь до кінця лютого. Ми розуміли, що йдуть бойові дії за містом, але не вірили, що до міста увійдуть, що все буде так масштабно. Не вірили до певного моменту. Коли світла у місті вже остаточно не стало, водоканальці як справжні герої під обстрілами продовжували возити по місту воду.

Коли світла не стало, набирали та розвозили воду з артезіанської свердловини

Переломний певний момент настав 28 лютого – було потрапляння до високовольтної лінії на 23 мікрорайоні, у районі «ПортCity» і зупинилися всі насосні станції, після чого ми цю лінію відновили та систему водопостачання запустили. А вже 2 березня було влучання в районі Старого Криму, де була резервна лінія, яка живила місто. Її повністю загасили, відновити було вже неможливо, бо було пряме влучення у трансформаторну підстанцію – на цьому електрика у нас закінчилася. І знову зупинилася вся система водопостачання, жодна насосна станція не працювала. Вода, що лишилася в системі, десь текла самопливом, умовно в Приморському районі, де вона стікала з пагорбів, кудись, куди могла за законами фізики текти, з верхніх поверхів на нижні, в підвали. Іншої води не було.

У нас є перша насосна станція на вулиці Малофонтанній, там є артезіанська свердловина. От ми з цієї свердловини набирали воду водовозами і розвозили по місту. До Драмтеатру, кінотеатру «Савона», спортивного комплексу Terrapport, волейбольного комплексу «Купол» на проспекті Металургів, стадіону «Іллічівець», в лікарню № 4 на Лівому березі та в інші місця, де було велике скупчення людей. Води можна було брати скільки хочеш: під'їжджала водовозка, навколо неї були крани, люди ставали в чергу і кожен скільки набере – бачок, баклажку чи пластмасову пляшку, відро. Обмежень жодних не було. Зазвичай, за добу таку діжку вибирали, а це десять тон води.

Люди продовжували працювати під обстрілами

Спочатку всі наші співробітники продовжували працювати, а потім до останнього дня, 18 березня, залишилося небагато. Люди, які жили на Лівому березі, на 23 мікрорайони, вони вже не могли дістатися, ця частина міста вже була окупована. Коло все більше звужувалося навколо центра міста.

Працювали всі комунальні служби. Розвозили продукти, паливо, воду, перевозили поранених, гасили пожежі разом з ДСНС. Хто міг, у кого був дух якийсь, вранці приїжджав, брав завдання, йшов і виконував. Хтось воду розвозив, хтось солярку в лікарню на генератори, де проводили операції, хтось їхав обрізати дроти чи розгрібати завали на дорогах. Завдань нестандартних було дуже багато. Нестандартних для підприємства та й для людей теж…

Під час обстрілу кінотеатру «Савона» одна наша водовозка потрапила під обстріл і була пошкоджена уламками. З цього моменту машина вже не могла пересуватися, був прострілений радіатор. Інша – біля суду на проспекті Будівельників, згоріла повністю. Прямого влучення там не було, хтось навмисно підпалив.

У момент, коли прилетіла авіабомба на Драмтеатр, ще одна машина стояла саме біля нього. Фасад, передня частина будівлі практично не постраждала, а водовозка була попереду театру, з центральної частини. Ми саме заправили на Фонтанній іншу машину, і ось цей вибух. Вибухи нескінченно траплялись, але коли такий великий і десь поряд — це було по-іншому. І хтось підійшов хвилин за десять, води набрати, й каже «Там Драмтеатр…» Ми їдемо туди. Стоїть наша машина, й нікого, жодної людини, наче вимерло все. Машина залишилася ціла й потім продовжувала виконувати свою місію в іншому місці.

«Я завершую свою місію, але той, хто буде потім запускати систему – почніть з каналізації»

Десь 18 березня нам потрібно було ухвалювати рішення, тому що 16-17 числа вже були прямі влучання саме і в будівлю, і по території Водоканалу, постраждала частина транспорту. І подальше перебування там уже було не те що небезпечне – ми розуміли, що по-перше, можемо тут загинути, по-друге – просто неможливо вже буде виїхати. І 18 числа, рано-вранці, ми зібрали невелику оперативну нараду, ухвалили таке рішення, що беремо із собою все найнеобхідніше, щось із продуктів, одягу теплого, тому що ми не розуміли, куди треба їхати і що нас чекає за межами міста.

На той момент люди виїжджали у бік Мангуша, ми зібрались 5-7 машинами з речами, продуктами, обігрівачами, взяли генератор і рушили у бік Мелекіно, зрештою ми доїхали до Юріївки. Я не потрапляв під фільтрацію, вибирався сам у бік Запоріжжя. А ось моя дружина пройшла фільтрацію пізніше – вони окремо виїжджали у бік Ростова, звідти до Грузії.

Коли вирішили їхати, я зібрав хлопців із колективу, які на той момент залишалися, і сказав: «Я закінчую свою місію». Розумів, що треба швидко виїжджати з міста. І додав, що в будь-якому випадку, за будь-яких обставин люди в місті залишаються, і їм потрібно буде подати воду, без води буде крах повний, і так люди таку кількість часу без води! Дав інструкцію: хто б тут не залишився і не керував цим процесом, знайте, що перш, ніж подати воду, потрібно запустити каналізацію. Інакше, запустивши воду, ви каналізацію ніколи не запустите, буде підтоплення. І, наскільки мені відомо, ті, хто зараз керують цим процесом, зробили з точністю навпаки.